Олексій Ткаченко: Я(натовп)

Хто я? Хто ж я? Я дух, що вічно хоче зла, але творить благо? Я це плам’я, я – це смерть? Я чийсь рок? Ні, здається я не дух і не сутність. Начебто я організм. Організм, що має розум, інакше я б зараз себе не мислив. Так я – людина, людина розумна. Але що я за людина? Я продавець динаміту, що зчинив п’ять років тому теракт Хіллані з криками: «Я підірву весь світ»*1? Я Кривавий Лорд, бандит, гроза Галакроса*2? Я губернатор  Борнкето*3? Ан, ні, я всього лише студентик, один з тисяч таких, не помітний і не важливий для світу. Я лише піщинка, що перетікає в загальному піщаному годиннику людства зі зграєю таких же піщинок. Перетікає обмежена рухами всіх цих піщинок і загальним правилом руху годинника. Обмежена, стиснена і забита ними без шансу змінити свій рух. Ага, нехай кажуть такий шанс є у всіх, це ж просто сміх. Ті хто може щось змінити, вже давно не крутяться піщинками, шестернями в годиннику. Ні вони підкручують його самі, як хочуть. І зараз чи то вони, чи порив вітру перекрутили годинник і рух піщинок у максимально метушливу швидкість. І їх зграя піщинок поруч з тисячею тисяч зграй бурним піщаним струмком потекла новим руслом, добре,  що хоч в стару гавань. Головне тільки у цьому потоці, що виводить з берегів почуття та інстинкти, не вийти з берегів розуму і лишитись дійсно людьми. А не піщинками матерії, куди рух світового хаосу понесе, куди здумається. То вже починаєш про це забувати навіть, коли потік приспускає швидкість, як от зараз на ніч. І не летить розбурханим гнівним поривом, а тихо стелиться, шуркаючи колесами автобуса по дорозі і хвилями з них піщинок. Стоп-стоп, щось надто сильно шурхає, ще й почав шуркати людським голосом. Ні, вже не шурхати, вже накидати хвилями голосу, прискоривши порив. А, бо ж ніч скінчилась, і пора сухому потоку знову перетворитись на живий бурний струмок. Так велять правила течії струмку. От знову ці правила, правила течії руху, змінити які неможливо. Та і не варто, не вигідно, але в першу не можливо. І нехай після цього не кажуть, що кожен з них не безвільна частина цього суспільного руху, руху за правилами. Правилам, які визначають тебе, як свідому, розумну людину, з обов’язками. Так от хто я – людина з обов’язками. Обов’язками, в межах яких має діяти розум, аби не перетворитись на нерозумність. Обов’язками, які знов кличуть його піднятись і взаємодіяти з іншими піщинками, рухаючись в такт їх руху.

….

  • Пане Ратемпф, я продивився, в основному пишуть на «Гартенкі» так і лишаються страшні черги. Причина тепер відома, там встряла купа не типових вантажних рейсів, які рвонули до нас з різними цілями через паніку.  І у них такі великі косяки з документацією на перевезення, що люкергам їх пропустити не можна навіть в цій ситуації, це величезні фінансові та іміджеві втрати. На «Харарінку» та «Лебенкі» ситуація краще, в оперативному режимі пропускають і без особливих порушень
  • Чортові барижники, хіба не знають, люкерги не обійдуть свої податкові норми навіть  за кінця світу. І колега, що застряг там на початку, вже проїхав, не можемо вже через нього дізнатися. Хоча може й краще, то ще застряли там з цими довбнями невідомо доколи. На «Харарінку», то журналюги ще встигти висвітити, поки ви, пане Стрет, дрімали, з двома колегами там зв’язувався. Там дійсно пропускали швидко, але зараз бозна що почалось. Натовпи великі швидко проганяли на пропуску і максимально оперативно. І вирішили цим негідники усілякі скористатись. Група якихось чортів вирішила пронести якісь препарати, заборонені. Люкерзькі прикордонники це виявили, спробували їх затримати та оформити за протоколом. А вони нумо опиратись, ще якісь дубинки карманні дістали, сутичка закрутилась, натовп зачепила. Той з жаху розбурхався потоком, люди тікати почали, куди попало, до нашого кордону прориватись. Коротше жах, що там зараз. Бандюг цих начебто накрили вже. Але там повний гармидер тепер, ще й натовп досі будоражить. А з «Лебенків» колега дзвонив теж, все спокійно.
  • Жах, що робиться. Хаос розповсюджується з хворобою, як сама хвороба. Тільки на «Гартенках» такі випадки були локалізовані вчора, і вже перекидаються. Добре, йдемо курсом, який ви вказуєте та яким їдете. Нам головне, щоб цей курс додому привів, щоб заховатись подалі від цих лих.
  • Пане професоре, дозвольте. На жаль не тільки на «Гартенках», якщо ви маєте на увазі наш кордон з Єдиною Республікою Люкергія і не тільки вчора. На «Караненочку» ще з позавчора творився вчора подібний жах, але в меншому обсязі, це невелике КПП недалеко від кордону вже зі Снетчіненом, пан водій може його знати. Туди їхали в думці, що в цю глуш ніхто їхати не здогадається. І в результаті за такою думкою понаїхало купа людей і влаштувало там затори та сум’яття. А якщо ми говоримо за весь наш державний кордон, то там тим більше випадків більше. Особливо на «сірому кордоні», як його вже звикли називати.
  • Доброго ранку, Гарольд. Це все дуже важливо, але би ти не міг дати нам з паном водієм уточнити всі деталі руху і не відволікати його від цього руху. А вже потім я їх винесу на загальне обговорення, от там і доповниш все, що вважаєш важливим.
  • Добре, пане професоре. Просто, прокинувшись, почувши таку важливу розмову, я не міг у неї не включитись. Чекаю вашої доповіді з нетерпінням, – промовив студент холодно-люб’язно і зник з водійського простору, прослизнувши по сходах.
  • А хлопець то правду каже. Жах почався позавчора. Треба швидше мотати звідти, якби хвиля тут нас не накрила. Хоча судячи по галасуванню цих медійників, вночі трохи на зупинці читав перед сном, вона накриє всіх та усюди. Ну, вдома, я вже їй підготовлено зустріну, в мене на всілякі хвилі там хвильорізи набудовані. Бо в нашій же країні з нашою то владою всіляких їх можна чекати, навіть рік крові. Що там вже ця «жовта хвиля» порівняно з ними.
  • Дякую ще раз вам, пане Ратемпф, що допомагаєте нам з цього жаху вибратись і не кинули нас. Бо як би ми без автобуса добирались, навіть боюсь уявити. У такому жаху важко було знайти якийсь нормальний транспорт. І скажіть будь ласка, то ми все одно їдемо до Калетків зараз, як і ви планували? Звідти ж дорога і «Лебенки» йде теж, як я знаю. Зробимо там зупинку?
  • Там немає за що, ще раз вам кажу, пане Стрет. Мені все одно треба було добиратись додому, а чого автобус кидати порожнім. Тим більше, я ж не безкоштовно вас везу. Тоді тим більше довезу прямо до місця, без шуму і пилу, не сумнівайтесь. А про Калетки так, прямуємо туди, будемо десь через годину сорок. Зупинка буде, але не більше двадцяти п’яти хвилин і не далі території Вокзалу. І щоб всі по заходу назад руки протерли, суміш я вам дам, як власної не вистачить.
  • Добре, пане Ратемпф, прийнято. Не буду вас відволікати від гарного і швидкого водіння. Піду передам дітям, – і професор Лінат Стрет покинув простір рухів уваги водія.

Про цю поїздку від вони точно не будуть буркотіти, що вона не запам’яталась. Щось подібне думав професор  кафедри історії Високої епохи Центрального державного університету Стрет, піднявшись на гору півтора поверхового автобусу і оглядаючи салон, повний студентів. Студентів, які так впевнено їхали сюди, оформлюючи дорогу самі й заявляючи про непотрібність їм навіть супроджуючого. Хоча формально з ними в такій якості і поїхали два їх аспіранта. Студентів, які так самостійно вели себе у Лютерках, протягом всієї Літньої школи пересуваючись там, як заманеться. І які зморщились, зсохлись в своїй впевненості при перших же звістках про жовту виразку. Впевненості, яка змінилась на розгубленість і неспокій. І як вони знову стали схожими на школярів, які чекають вказівки шляху, а не обирають його самі. Малечу, яка не пробивається сама вперед, а чекає, поки їй прокладе дорогу супроводжуючий. Дітей, не розбігаються власними самостійними доріжками, а йдуть гуртком за дороговказами старшого. Вони пожили самостійно два роки, набрались певного досвіду життя, а хтось навіть і ризикованого та буремного досвіду. Але це були два відносно спокійних роки. Тоді, як до самостійних кроків вони були ще у більшості не готові. До самостійних кроків за буремного життя, що вийшло за береги їх самостійності. Навіть, Тренк з усім його пафосом над-самостійності на словах, у справах горнувся під провід колективу та його провідника. Тих, хто, на думку професора, був до таких перепитій з необхідною мірою самостійності готовий можна було порахувати на пальцях. Це були точно Лайнел, бо вона мала ще додатковий рік такого досвіду в Колегіумі*4, яку кинула і перейшла до них, ще Неніат і Вернат. І Гарольд, хоча з приводу цього хлопця він нічого не міг сказати впевнено.

          Але вони погодились їхати саме так. Може через не-самостійність, може через розрахунок. Хоча літаком би було безпечніше, не треб було проходити всю цю зону імовірного жаху на кордоні.  Та й автобус був повністю заброньований  буквально за два дні від перших звісток про масові спалахи в Унії. І його не скасовували на відміну від багатьох інших. А знайти літак з Лютерок в тому гармидері представлялось вкрай мало можливим, дехто з них сам перевіряв, декілька разі безрезультатно намагаючись бронювати квитки. Це вже було не важливо. Важливо, що вони пішли під його провід. Вони дали йому спробувати себе як їх екстреного лідера в цій екстреній ситуації. Провід, який Стрет Лінат обрав сам. Обрав, посадивши на своє місце у літаку поруч з його колегою, що теж брав участь в організації літньої школи, професором Олтом Рерком їх аспіранта Драгена, оскільки в нинішній ситуації це дозволялось перевізником. Обрав, сівши в автобус з дітьми в автобус реальним супроводжуючим замість аспірантів. Другий аспірант Вавен в загалі дав деру на літаку на другий день після повідомлень про хвилю хвороби, зумівши вибити таки вибити собі квиток. Обрав, бо так би поступив будь-хто з його старших наукових колег, коли він був молодий. І так би поступив  будь-який свідомий громадянин, не кинувши своїх співгромадян у біді. Поступив би, на його припущення. А от Лінат Стрет точно зробив так. Без усяких припущень. І зараз, він знову мав перенести важкість свого вибору, збираючи сили перед  останнім ривком. Сили свої та сили студентів перед останнім ривком, що мав бути повністю організованим, аби досягти успіху. І для цієї організації він мав посвятити студентів в деталі прориву і узгодити їх дії. Дії, що мали йти не диким своєвільним потоком, а йти узгодженим рухом. Ех, чи вистачить сил у професора стримати цей потік в дії, а не лише на словах. Ну що ж, треба спробувати, взявся за гуж, не кажи, що не дюж. І Лінат Стрет окинув зором салон автобуса, де вже попрокидались, почали бубоніти і шелестіти його пасажири. І почав до них звернення:

  • Доброго ранку, дорогі студенти. Повідомляю вам, що зараз ми прямуємо до Лютерків, як і планувалось, будемо приблизно за годину сорок. Зупинка буде, але тільки на двадцять п’ять хвилин не більше. Хто буде ходити в туалет по місцю, промийте там руки ретельно. І на вході в автобус назад вам треба буде обов’язково дезінфікувати їх «засобом Келта»*5. Лайнел, наші спільні три бутлі  цілі? – спитав професор і продовжив, отримавши у відповідь впевнений кивок дівчини. – Якщо його раптом не вистачить, буду розмовляти окремо з тим, у кого він є з особистих запасів. А в крайньому разі нам пан Райнемпф люб’язно погодився надати. І далі території Вокзалу, я вас дуже прошу, вкрай потрібно не виходити. Так вимагає нинішня ситуація, пояснювати її не буду, ви самі певно вже продивились, що робиться на кордоні і в Люкергії, і всюди. А потім одразу рушаємо на «Лебенки». І звідти напряму нарешті додому. Чим краще ви все зробите і дотримаєтесь всіх вимог, тим швидше ми туди доберемось.
  • Якби ж то все те повністю залежало від нас, пане професоре. А то ж на нашому шляху може встати ну все, що завгодно, нині. І наші можуть нас завернути на яку спец перевірку і затримати, і люкерги – забубонів  Карнет.
  • Новини треба проглядати, а не залипати, каже ж тобі, пан професор, – перервав це змахом слова Тренк. – Пане Лінат, а чого ж не можна до «Бейлі» вийти, це одразу за виходом з вокзалу? Це часу займе стільки ж, як ми будемо шаритись магазинами в його межах, але там вибір краще в сто разів.
  • Забороняти я тобі, Тренке, туди не виходити звісно не можу. Але дуже і дуже прошу, як і наш водій. Ти ж сам знаєш, яка нині ситуація, треба зменшити до мінімуму зону контактів. Та й так ми будемо за тебе більш спокійні, ти будеш в зоні ближче до автобуса значно, в разі чого. Тим більше ти вневнений, що на виході з вокзалу вже немає санітарних кордонів і там в загалі можна проїжджаючим вільно пройти?
  • Чорт, а дійсно і таке може бути. Ладно, прийдеться копирсатися в цих крамничонках вокзальних з їх нікчемним асортиментом. Ще й зупинка мала й з такою затримкою аж після тієї в три ночі. Добре, що хоч в цьому бусі працює туалет, а не як сюди ми їхали. Бо тоді б від іншої жовтої хвилі ми точно не втекли.
  • Тут і так на гріх, і сміх все валяє, а він ще в гору накидає, – зреагувала на хвилю смішків за фразою Тренка Неніат і перейшла у зверненні вже до Стрета. – пане професоре, а з якої причини ми прямуємо на «Лебенкі», а не на «Харарінок» чи «Гартенкі». Невже інформація про те, що там твориться, правда і на зараз, це точно перевірено? А якщо не перевірено, чи вартий це крюк в зайві п’ятнадцять кілометрів униканню не перевірених загроз.
  • На жаль, це правда, перевірена, правда. А навіть, якщо б була не зовсім перевірена, я думаю, Неніант, ти, як свідома дівчина, погодишся, що кращим в нинішній ситуації є не ризикувати, а проїхати зайві п’ятнадцять кілометрів. Ніж потім стояти на кордоні зайві п’ятнадцять годин.
  • З цієї позиції ну, так, звучить переконливо, пане професоре.
  • От і добре,- відповів Лінат з нотками задовлення. Якщо вже Неніат погоджується, то зайвих питань більше виникнути не має. Але треба все ж уточнити на всяк випадок. –  У когось є ще питання? А, Гарольд, прошу.
  • Хотів ще додати, пане Лінат, що на виході з автовокзалу Калетків дійсно вже встановлені санітарні кордони. Випускають тільки за демонстрації квитка на проїзд і після невеликої медичної перевірки. Для тих, хто проїздом, вокзал дійсно повністю закритий на вихід. І магазини на його території вже працюють в обмеженому режимі, так що довго в їх асортименті покопирсатись не вийде, на жаль. І ще вже з’являються витоки не перевіреної інформації, що наші таки посилили значно режим на кордоні. І там тепер не просто роблять короткий медогляд і зобов’язують підписатись про самоізоляцію, а повноцінно оглядають , а деяких ізолюють і госпіталізують. Слідкую за інформацією, поки до кордону мережа в автобусі чудова, як тільки стане відомо, факт це чи ні, повідомлю. 
  • Добре, якщо ні у кого питань та доповнень більше немає, набирайтесь сил перед неважкою нічкою, що все чітко за планом пройти і додому швидше потрапити, – і професор сів на крісло на самому передку салону. І відписавши батькам декількох студентів, які настільки хвилювалися, що їм не вистачало звісток від самих цих студентів, знову задрімав передишками. Адже ніч він знервовано провів приблизно у такому стані, і цього для відновлення сил звісно не вистачило.

А за його спиною закрутилось звичайне життя, навіть не можна сказати, що студентське. А в інших речах, в шелестінні паклунками, хрумканні та хрусканні їжею, в бульканні напоями і водою в туалеті автобусу це було звичайне життя звичайних людських організмів, одних серед тисяч. А ну ще й у розмовах про все це і про всі інші побутові теми. Розмовах, які й відрізняли людські організми від усіх інших на Землі Чіа. Причому визначити, що ці розмови були студентськими, можна було хіба що по розмовах про різні специфічні історичні теми, що вибухнули хіба що в двох кутках салону. Всі інші розмови стосувались чого завгодно тільки, не історії. Телефонні розмови з батьками й іншими родичами та друзями, що хвилювались за тих, кому дзвонили.  Розмови про кіно та ігри, їх конкретні приклади та індустрію в цілому. Причому в між двома молодиками ці розмови розгорілись так яскраво, що перейшли в гру в живу, ну наскільки це було можливо в межах салону, в очко. Розмови про нещодавно пережиті враження, враження від Літньої школи. І звісно розмови про нинішні події у світі, ну хіба що тут були розмови про історію, історію, яка писалася на їх очах.

  • Важливе оголошення, друзі, – окликнула салон Неніат і стала урочисто зачитувати, – за остаточними підрахунками за вчора було зафіксовано тринадцять тисяч шістсот тридцять п’ять нових випадків зараження. З їх урахуванням у світі нараховується вже сто двадцять дев’ять тисяч випадків. Випадків на території країн Демократичної Унії – шістсот. І таке масове поширення буквально за чотири довбаних дні, до цього ж кількість випадків та обраховувалася  одиницями.
  • От дідько, треба було брати приклад з цього жука Кервета. – перервав загальне мовчання Тренк, що не встигло і встановитись. – Як знав не поїхав, а в нас ніхто про це мізками не прикинув, навіть наше мінімально, тобто максимально шановане університетське керівництво. Цієї жовтою хвилі явно не зможе осідлати навіть Андерсон*6.
  • Так от я підкреслюю, що саме рішення про союз з Кілатенією підірвало  позиції Лукарда, союз з Омнаттченом логічніше було заключати – завершив не закінчену фразу Лоттеран, що сидів ближче до переднього краю салону поруч з Карнетом як раз таки в атмосфері однієї з двох дискусій на історичні теми. І відкинув фразу Тренку. – Тренку, ти зі своїми жартами про цю хвилю зовсім не до місця, ця тема смішною бути не може. Тим більше жовта хвиля то випукла, а жарти то твої плоскі.
  • Дорогий Лоттеран, як же ти можеш говорити про випуклі речі, якщо руками мацав з таких хіба що геллетейську амфору тоді в музеї на практиці.
  • Хлопці, ну що ж це робиться, ви хіба восьмикласники на шкільній екскурсії? Що ж ви серйозні розмови в якісь розбірки та хохотуньки переводите, – обурилась дівчина, що власне і почала цю розмову, поки салоном вже розповзались смішки.
  • Погоджуюсь з тобою, дорога Неніат. Громадо, давайте краще продовжимо обговорення того, що впливає на життя і здоров’я кожного з нас то, – різко увірвався в розмову Гарольд, що весь її початок сидів, начебто не слухаючи і залипаючи у вікно. – На території Люкергії вже зареєстровано сімнадцять випадків. Правда, на щастя превелике, зареєстроване не в Лютерках і не в Калетках, так що на ніяку паніку себе на не зводьте. А Гейнеті та в Жовнеру, серед моряків та прибулих з літаків. Але треба максимально слідкувати за собою і тримати міри безпеки, це ж в наших інтересах. Тим більше, що такі міри вже такі міри частково ввів і уряд ЄРЛ, і з кожним днем вони посилюються. Це стосується і обмежень на виходи з вокзалів, про які я розповідав.
  • Оце з конструктивом, хлоп’яго, мовиш як завжди, – відповів Тренк на такий меседж колеги-студента і звернувся вже з відповіддю до Неніат. – І ти вибач, рідна, все я розумію, дійсно не школота яка ж  безвідповідальна. Виведуть просто деякі. А ну його до біса, цей асортимент. Нашаримо і на вокзалі шось купити. Гроші все одно є, останні три дні перед виїздом стирчали майже тільки в котеджах. Вчора все одно скупились в очікуванні виїзду, гарно пошатались там. Та й ти сам, Гарольд, встиг там полазити усіма поверхами, тобі певно зараз нічого не треба, ти як завжди запасливо затарився.
  • Точно, точно, Тренк, точно, але ми ж тоді вже обмежень дотримувались. Але вже вчора після закупок ми дезінфікувались, ну що я про це повторювати буду. Жаль масок не всім вдалося тільки знайти. А зараз тим більше дезінфікуватись треба. Всі бачать, що в Унії жорстко недооцінили загрозу, думали, вона тільки в Офтегу так б’є. Бо медицина нічого там не розвинута, а в нас мов все цивілізовано, це зупиниться заходами в межах звичайного. А бач жовта виразка яка, усюди проникає. Я навіть читав непідтверджені факти, що в деяких лікарів, що були в захисних і масках, і рукавицях, і окулярах, вже знайшли жовті виразки у горлі.
  • Вже підтверджені. Один так точно, в Крайгу,  – додав  Лоттеран.
  • Ще два в Гіртенській Федерації та сім, як би не більше скоріше за всього були як раз в різних країнах Офтегу. Тільки ніхто на це уваги  зі світил Унії звертати не хотів з початку. Так що, коли прорвемося додому, знайте, звичайний захист нам не допоможе, треба до ультра захисту проти ультра хвороби готуватись. Це я вам конструктивно кажу, як пани та мадам хотіли с початку, – додав до свого дружка Карнет.
  • Наш уряд хоч би звичайний захист зробив загально, на це не здатне це звалище здирників, – проговорив притишено Гарольд і продовжив вже з нормальним голосом. – От бачиш Тренк, всі налаштовані на конструктив, не всі просто фанати творчості Андерсена, і хочуть зацінювати жарти про нього у такій скрутній ситуації.

Тренк не встиг відповісти, як на весь салон пролунало спочатку тихо одним голосом:

  • Хах, ну, що поробиш, знову очко.
  • Сам ти очко. – після чого почувся хлопок і шелест карт, що розлітаються і стеляться по підлозі килимом.
  • Ага, всі налаштовані, бач, нашому дуету азарту до спини всі хвороби, вони і в судний день будуть зарубуватись. Герат, Дрейен, важлива тема, всі ж попросили схаменутись, дама попросила, Та й просити в принципі не треба, тема ж про ваше здоров’я, а вам все одно на те, здоров’я, ви у думках та діях тільки до очка тягнеться. Пардон, Неніат, рідна, ну про них  по іншому не скажеш. Та перестаньте ви гиготати, серйозна тема, трясця вас, – почав показово гриміти Тренк на салон, яким знову рушили смішки. Резонанс ржомби видався таким сильним, що докотився аж до останніх рядів салону, де сиділи, відгородивши свої очі екранами, а вуха навушниками від звуків та сполохів зовнішнього світу декілька парочок. І студентка з однієї з таких парочок, сполохана таким резонансом, дратівливо кинула в бік його джерела:
  • Жах, що робиться, люди. Якщо у вас власних нервів перед найнебезпечнішою ділянкою шляху вистачає на балаган, то хоч не заважайте їх берегти іншим спокійно залипати та фільм дивитись.
  • Мої вибачення, Калліл. У нас тут просто серйозна розмова, ми спокій і залучення всіх людей врахували. Тільки людей, не закоханих пташок. Тож, за вас і забули, на жаль,.
  • Панове студенти, все нормально. Розумію, хочеться тримати себе в тонусі в цей важкий час зараз, в тому числі й через гумор. Але пану Ратемпфу це трохи заважає сконцентруватись на дорозі, тим більше він ще й дзвонить колегам-водіям, що зараз на КПП, а в шумі й за кермом говорити нормально неможливо. Просив вас тихше, – перервав галас, що мав би початись, Лінат, який сам прокинувся від цієї круть-верті.
  • Оце ж і я їм кажу, що за свавілля ви чините. Зараз ми їх з вами втихомиримо, пане Лінат, всіх, – гаркнув Тренк. 
  • Ну-ну, не перебільшуй, друже. Ніякого ж свавілля немає, просто ми з колегами дискутували про деталі плану дороги, який ви озвучили, і трохи розійшлися в полеміці. Але в цілому всі згодні з усім, і з заходами безпеки особливо. Навіть всі учасники полеміки з найяскравішими позиціями. Так Неніат, так Тренк, так Герат, так Дрейен, так Калліл, перехопив ініціативу потрібним кроком в потрібний момент Гарольд.  
  • А то, безумовно, не мав на увазі з чимось не погоджуватись, це я для дискусії, щоб усі мали можливість все обговорити, заперечити. І нехай тільки хто спробує заперечити це, – забузив Тренк.
  • Ще як, – відкинула Калліл з нотками безучасності і одразу умовно відгородилась від усіх, крім свого ненаглядного.
  • Так точно, – відрубив Герат.
  • Безумовно, пане професоре. Ми з колегою з рішенням колективним згодні, а хто має до нас якусь індивідуальну незгоду, нехай підійде, ми все в чесній картковій битві вирішимо, – затвердив Дрейен, – ви теж, професоре, приєднуйтесь за бажанням. Кулю ми тут не розпишемо, як ви любите, звісно, не зручно. Але когось у дурні пошити зможете.
  • Ні, хех, дякую хлопці, не картковий зараз настрій. А вам вдало зарубитись, тільки всю увагу на карти не виплесніть, вона вам ще знадобиться, – і Стрет Лінат знову пішов на своє місце, аби відпочити на останок дороги, знову задумуючись, що може і вистачить сили самостійності у його студентів, принаймні окремих з них, аби успішно прорватись додому через останні перепони. А йому в слід почулось:
  • Ну, а мені як не погодитись за таку благу справу, ти більше весь наш колектив погодився.

На що науковець тільки обернувся та посміхнувся авторці цих слів – Неніат.

  •  Ну а я не професор, я вас щадити не буду. Зараз у битві всі проблеми і розрулимо. А ну, народ підтягуйтесь, покажемо цим напів-майстрам, що не тільки вони один одному можуть очки втирати поверх своїх окулярів. А ми й ми їх можемо у телепні пошити, – і Тренк підлетів до Герата та Дрейена, підтягаючи з собою ще декількох охочих розслабитись від зайвих думок.

Але Гарольд не полетів на призов карт, не те що завжди. Зараз було не як завжди. Зараз, коли Неніат посміхався професор, вона вдячно і тривало посміхалась йому. А він посміхався у відповідь, правда не зрозуміло чи на посмішку їй, чи на внутрішні запити самому собі, бо погляд його, як часто буває потонув в якихось внутрішніх площинах. Потонув на мить, чи на безліч митей, він цього не помітив. Коли він став помічати зовнішній світ знову. Посмішки до нього вже не було, а значить і його посмішка сповзла надовго і безслідно. І він поринув у серйозність. І підійшовши до Лоттерана та Карнет, поринув у нібито серйозні історичні  розборки з фразою:

  • Колеги, дозвольте тепер підключитись і до вашої полеміки. І якщо дозволяєте, я вам скажу відверто. До біса ці альтернативи союзу з Кілатенією чи Омнаттченом Лукарду треба була слати, вириватись з цієї штучної дипломатичної дихотомії та шукати третій шлях. А саме..

….

Чому я людина? Бо я підтримую правила, підтримую конструктив. Всім серцем, всіма силами. І ці правила дозволяють мені лишатись людиною. Дозволяють нам всім, піщинкам, у потоці світового руху лишатись людьми. Людьми, що розумно досягають своїх цілей та успіху. Розумно, бо вони мають розум. І я маю розум, величезний розум. Розум старий, що прожив сотні житті у своєму молодому тілі. І з допомогою якого я можу уточнювати усіляких нових розумників. Але за ці тисячі життів я так і не навчився одного. Розкладати багатства свого розуму по поличкам. По поличкам з тієї хаотичної купи, в якій спить одиноко дракон мого розуму. Ну, нічого, правила, ось що все розкладе. Розкладе мої багатства і скарби світу, їх притягне і розкладе магнітом. Розкладе в найтяжчу хвилину, в найтяжчу годину. Я підтримаю правила всім розумом. І з ними доб’юсь успіху. Успіху, з яким приходить все. І сила, що не дозволить усіляким скаженим вовкам стрибати на кого-небудь з мого оточення. І слава, і слава серед дівчат. Ну, хоч б серед однієї дівчини. Дівчини з очима кольору зелені полів, що не закінчяться. Дівчини з волоссям кольору вогнищ, що не згаснуть. Дівчини з ногами, що як тополі не припинять бути стрункими. Дівчини з грудьми, що як терикони, не припинять зростати, поки працює шахта. Як вона говорила сьогодні. Голосом, кращим за будь-яку віртуозну мелодію. Як вона дивилась сьогодні. Поглядом, глибшим за будь-яке найбільше море.

Ну досить, досить. Все це буде моїм. Моїм, якщо зроблю все як вимагають правила. А правила вимагають бути в формі. Тож геть розслабленість і безсилля, що нахлинули після всіх цих розмов, геть. За вікно. Нехай вони загубляться в цих посадках там. Нехай вони оселяться в цих будиночках і назавжди лишають тут біля траси. Нехай вони розіб’ються о шлагбаум посту, до якого вони під’їхали. Нехай вони пропишуться новими буквами на цьому табло з написами різними мовами. Написами одного слова: «Калеткі».

  • Посол Бергат! Дивіться, наш посол в Єдиній Республіці Лютергія!

Все навколо начебто хоч зараз йшло за планом. За планом доходила кінцевих десятихвилин зупинка на тридцять п’ять хвилин. Зупинка теж розтягнута за планом самим водієм, який на зупинці на заправці на початку міста отримав повідомлення від друга, що пасажирам краще брати цінні речі з сумок з собою. Бо ж сумки дозволили на КПП всі скопом з собою не тягати, бо у натовпі, що там зараз, це вкрай не зручно. А вирішили перевіряти всі оптом, окремо від пасажирів.  І на таку операцію для більш менш цінних речей з сумок Ратемпф запланував ще десять хвилин, більше в них не було. А зараз же перед автобусом було наступне і начебто все за планом. Дезінфікували при вході в салон руки дівчата і хлопці, хто в масках, хто без, на що поки вистачало  їх купленого спільно «засобу Кетла». Як раз продезінфікувались Калліл та її ненаглядний Шерт. Щось вовтузились з власними сумками два студенти під наглядом Ратемпфа. Знову вели історичні розмови, дихаючи свіжим повітрям останній раз перед останнім забігом. Розмови про собор Калетків, два величезних шпилі якого височіли з понад усіх малоповерхових забудов праворуч від паркану вокзалу. Скоро мали повернутись з вокзального магазину останні студенти, серед яких Тренкта Гарольд. Як все це перервала одна фраза, точніше одна постать, появу якої ця фраза констатувала. Фраза Неніат про появу постаті їх головного представника на лютерзькій землі:

  • Посол Бергат! Дивіться, наш посол в Єдиній Республіці Лютергія!

Як не хотілось Лінату, а перевірений план треба було корегувати. Корегувати, бо ж поява посла у цих кутках та допомога, яку він міг би дати для їх безпроблемного пересування, були набагато важливіше всього, на чому був побудований їх план.

  • Лайнел, залишаєшся тут за головну. Прослідкуй тут, будь ласочка, з паном Ратемпфом, аби всі оперативніше погрузились в салон і дезінфікувались перед входом. Неніат, за мною потрібна твоя допомога, добре як раз що ти з маскою, за мною, – і професор з дівчиною зачимчикували у бік посла.
  • Як його по імені? Він тобі знайомий особисто, ти не пересікалась з ним на одному зі своїх дипломатичних конкурсів? – розпитував у дівчини Стрет, поки вони підходили до посла, височенького чолов’яги з волоссям кольору вицвілої соломи та горіховими очима в медичній масці. Чолов’яги, біля якого і так топталось декілька цивільних. Це ще окрім його охоронця у чорній одежі з сірими примруженими у пошуку загроз очима, та з датчиком коннекту до валм*7 у вусі, що шукав загрози ще й там. А після окликів Неніат, які почули з автобусів  навколо, туди почали струмками стікатись люди, утворюючи навколо посла невеличке озерце натовпу.
  • Пан Кастік Бергат. Так пересікалась, навряд він мене пам’ятає, але ту подію він має пам’ятати. Я її опишу, він зрозуміє, що я там була – відповідала Неніат вже на бігу до посла.
  • Чудово, чудово. – відкликнувся професор, коли вони влетіли в гурток людей навколо посла і намагалися протиснутися ближче, – представся, опиши нашу ситуацію і попроси допомоги у швидкому перетині кордону, наскільки це можливо.
  • Шановні співгромадяни, будь-ласка, не затримуйте мене. Я можу повідомити те, що і так ви можете дізнатись з офіційних сайтів. У мене термінові справи на благо нашої країни тут. Краще підкажіть мені на благо країни, будь-ласка, де я можу знайти автобус ЗСУ313Т та його пасажирів? – намагався розігнати словом натовп посол. Але натовп не слухався  і тому охоронець стримуючи руками людей, щоб не напирали на самого посла, щось безперестанку бубонів під маскою. Певно у пластину мікрофона на щоці, яку було не видно під маскою, бо чогось іншого подібного на охоронцеві теж не було. Прогресивна у посла охорона. А поки посол та його охоронець намагались безуспішно стримати натиск натовпу словами, натовп тиснув словами, хоч поки що із зацікавленістю, а не обуренням за змістом:
  • Пан посол, коли розблокують ситуацію на «Харарінку», в мене там брат застряг?
  • Пане посол, пишуть офіційно, що пропуск багато пасажирських транспортів та потягів на нашому кордоні з Люкергією припиниться вже післязавтра, ви точно це підтверджуєте?
  • Пане посол, чи є встановлені зараз на кордоні якісь санітарні жорсткі перевірки? Тут офіційних повідомлень нормальних нема, без ваших уточнень нічого не зрозуміло, не відкручуйтесь будь-ласка.
  • Пане посол, я Неніат Мейон, я була призеркою на Конвенті молодих дипломатів в тому році, пам’ятаєте? Нам дуже потрібна…

Але до посла слова Неніат вже дійшли. Бо у посол немов на мить загорівся правильною ідеєю від одного з останніх закликів, за полум’ям цього не почувши нічого довкола. І кинув клич, поправляючи вкотре папку якихось паперів, які притримував правою рукою.

  • Співгромадяни, ну що ж ви робите. Ви ж зовсім не думаєте про ваше здоров’я, а це зараз головне. На половині з вас немає масок, а ви тут скупчилися, третесь один об одного, побережіть себе, загроза серйозна, передається максимально швидко. Невідомо точно, чи немає її вже тут серед нас. Саме тому, так вже є ретельна мед перевірка на нашому кордоні, у кого знайдуть навіть без тесту характерні симптоми, відправляють в ізоляцію, це ж для вашого і нашого блага.

Ця апеляція була дієвою. Апеляція до страху. Якої слухався натовп, тоді як апеляції до обов’язку він не слухався. І натовп потихеньку став здавати від цих слів, тим більше було й чому здавати від дій. Нарешті підтягнулись інші два охоронця посла, теж у типовій уніформі і стали відтискати натовп з правого флангу. У Неніат була остання можливість прорватись зі своїм проханням до посла, перш ніж його наглухо оточить охорона. Але скористалася цією можливістю встигла не вона.

  • Через тебе, сука, я і застрягну тут в цьому морі загрози, бо доступ до безпеки дому ти мені перекрив, – стрибнув словом на посла якийсь рудий чолов’яга у масці, що прорвався із задніх рядів натовпу. І тут же стрибнув і ділом, вмазавши рукою в кастеті прямо послу по обличчю. І тут же до цього стрибка підключився другий, чорнявий.

Все що творилось далі, Лінат Стрет пам’ятав смутно. Голова немовби провалися у марево піску, крізь яке він лише смутно проглядав на оточуючий світ. На сутичка охоронців, вірних псів зі скаженими вовками, яких вони недобачили біля свого господаря серед стада вівець, натовпу. На папери, з випущеної послом папки, що розлітались навколо листопадом. На папери проштамповані кривавими печатками з крові, що лилась потоком з обличчя посла. На людей, що розбігались довкола теж як потік. І нарешті на Гарольда, що невідомо як прослизнув проти цього потоку, схопив за руку Неніат і рвонувся  у бік автобусу, тягнучи професора за собою на буксирі словесних закликів. Лінат Стрет вискочив головою з піску лише в автобусі. Всі ж давно були в середині й Ратемпф чекав тільки їх. І тому з гриманням на трійцю, що затримала його рух, ще й вскочила в таку халепу, він його нарешті почав. Лінат встиг детально задуматись про жахливість цієї халепи лише раз під час ретельної дезінфекції рук, чуючи з-поза автобуса ґвалт, крики і звуки ударів, до яких додались гнівні оклики на люкерзькому, це до сутички долучилась охорона натовпу. А далі замислюватись йому було вже ніколи, він був зайнятий розповіддю подій Ратемпфу,  розпитуванням його про ситуацію на кордоні, заспокоєнням Неніат, розпитуванням Гарольда про те, як потрапив він до епіцентру подій, заспокоєнням студентів в цілому та іншим, іншим, іншим. А про злочин, який був допущений під покровом натовпу вістрями, від яких розтіклися його піщинки, подумати вже було ніколи.

          В яких межах я людина? В межах підкорення правилам? Але чи маю я все ж підкорятись правилам? Правилам, які теж не завжди працюють без збоїв, бо не можуть бути вчасно змінені, як і думав? Інакше б не було ні світового хаосу зараз, ні конкретного його прояву тільки що. А якщо правила приведуть моє я до вбивства власної матері в ім’я їх же, я теж маю підкоритись? І чи захистять вони мене, її рідних, близьких, друзів, він нападок скажених вовків. Бо ж посла вони не захистили. Хоча, хто знає, хто тут був скаженим вовком. Можливо сам посол був вовком в овечій шкурі, що поїв стада цих двох невинних пастухів, вдаючи з себе невинного. А вони вирішили його покарати і добились певного успіху, не підкоряючи правилам. І хто знає, чи підкоряючись, чи не підкоряючись правилам, добивались успіху різні Я в тіні цих шпилів собору Калетків. Шпилів обкладених величними візерунками чорного та червоного мармуру, обсаджених понизу десятками скульптур янголів, гаргуйлей, їх битв, що символізували битви добра зі злом. Шпилів, що як довго не сперечайся в яких роках були точно збудовані, але багато бачили за свою історію. За історію довгу і величну, не те, що нульова історія цих мишачих хаток, повз які вони проїжджають зараз і заправки, на якій зупиняються на короткий час, і куди навіть не хочеться виходити через її історичну та архітектурну нікчемність. І стояли непорушним символом, не дивлячись на те, що вважалось на цей час правилами, що добром, а  що злом.  Шпилів, які для нього були символом. Один – символом його тріумфу, що здіймається, та тріумфу всього роду Брорків, кров яких тече в його жилах. Роду, що продовжиться через їх з Неніат потомство. Інший – помсти, що здіймається над його ворогами. Здіймається лапою їх долі та року, яку простягає він. Єдина проблема – знайти, дізнатись, як правильніше досягти цих тріумфу та помсти. А втілили це знання вже не буде проблемою Але він вже знає, те чого не знають інші. Знає точно після побаченого сьогодні. Найбільших успіхів можна досягти, проникнувши під покровом натовпу і сховавшись в нього назад без наслідків.  Адже і продавець динаміту, непримітно розставляв свої пастки в натовпі і ніхто не підозрював до яких піків жаху він підкрадається, аж поки він не винирнув звідти і не оголосив про початок терору в Хіллані на весь світ. Адже того ж Кривавого Лорда довго не могли зловити, бо він та його люди чинили завждм несподівані напади, бо прекрасно ховалися серед тисячного натовпу та нетрів багато людних міст Галакросу. Серед пісок натовпу можна, у зручний момент просочившись кинджалом свого тріумфу і помсти, нанести точний удар для його досягнення. І чому б йому так не зробити, якщо правила не будуть діяти і не дадуть йому ні тріумфу, ні помсти? І якщо вітер, що ламає правила, сам понесе його до цього тріумфу, розвиваючи його каштанові патли.

І чому не побалувати відчуття власного скорого тріумфу відчуттям тріумфу творців його двоїстого символу, Відчуттям, закарбованим у віршах, таких же величних як собор у Калетках, одним із сучасників його будівників:

Вистоять шпилі сотні віків,

Навіть хоч світ весь поглине пітьма,

Поки в фундаменті їх –мощі тієї,

Що весь світ від спокуси звільнити змогла*8.

          Людство на Землі Чіа давно звинувачують у розтраті цінних ресурсів. У спаленні без потреби тисяч кубів лісу та паливних матеріалів. Але найбільш цінний ресурс, який безжально розтрачує та спалює безкінечними обсягами людство – час. Кожна людина то біжить і хоче контролювати кожну хвилинку свого часу. А то пропалює його годинами. Особливо коли вона втрачає контроль над розпорядженням цим часом. Коли вона отримує над багато часу і не знає як їм розпорядитись, як не знає і як розпорядитись собою не тільки у часі, але й просторі. Скільки часу було спалено людьми у ситуаціях незапланованого відпочинку чи очікування. Години й навіть дні, коли люди не знаючи, що з цим часом робити, не робила з ним нічого, пропалюючи на нерви, безцільні враження та переживання. І все, щоб потім по закінченню цього часу бездіяльності нервово волати, що не вистачає часу на діяльність. Діяльність, години для якої прийдеться вибивати, витискати, якщо хочеш лишитись на плаву часу, а не пасти на його дно мертвим грузом. Тоді як на бездіяльність години можна було просто вирізати і викинути.

Так палила час і група студентів Центрального державного університету своєї країни, що поверталась до неї з організованої у співпраці з їх іноземними науковими колегами Літньої школи під містом Лютерки, давньою столицею сусідньої Люкергії. Палила, проводячи вже більше трьох годин в очкуванні пропуску в межах контрольно пропускного пункту «Лебенки» Єдиної Республіки Люкергія. Палила на усілякі нерозумні та некорисні розмови, вигуки, відео. Залипала, зав’язала у безмежжі цього часу, замість того, щоб використати його на обдумування своїх дій під час проходження всіх перевірок на КПП, обговорення цього та інших важливих подій та тенденції подій у світі через епідемію та її наслідки в усіх сферах, на зайві дзвінки та повідомлення рідним та близьким, на читання та аналіз необхідних матеріалів. Дій, які все одно прийдеться робити, але вже бездумно, ризикуючи зайвий раз натрапити на проблеми. Обговорень, які все одно прийдеться здійснюватися, бо не розібравшись у ситуації нинішньої кризи повністю, діяти в ній неможливо. Дзвінків та повідомлень, які все одно прийдеться робити, інакше рідні та близькі зійдуть з розуму від переживань і потім добре це на стосунках з ними не відобразиться. Матеріалів, які все одно прийдеться аналізувати, аби написати звіт за результатами поїздки, аби написати додаткові наукові роботи чи якісь підробітки. Або написати, щоб лишитись на фінансовому, науковому та творчому плаву, аби зараз не піти на дно ще більше разом зі світом, який безупинно туди валиться.

Що спонукало кожного зі студентів до цього? Які думки, почуття, про високе і низьке, про вади і боротьбу з ними, про тріумфи та успіхи чи може про розплату і помсту рухали ними. Спонукали одних з них опиратися бездіяльності хоч хвилями. Як Гарольда, який то зависав поглядом в одній точці за вікном, то бовтався ним по салону, а то повертався до екрану телефону, вичитуючи там якийсь матеріал з купою цифр. Як Латтерона та Карнета, що спочатку очікування пустились, турбуючи інших, в гучні інших довгі історично-політичні обговорення, до яких підключився і Гарольд. Потім начебто їх припинили, теж втягнувшись в очікування для чого повернувся на своє місце Гарольд. А потім знову повернулись до своїх дискусій у тривалих перешіптуваннях, до яких іноді підключався їх сусід ззаду, Крірк. Як Неніат, яка то вглядалась в напів морок салону з очима та переляканої сойки, то незламної амазонки, то вглядалась вже в екран, щось теж читаючи, а один раз навіть гучно на весь салон увірвалась до дискусії Латтерона з Карнетом. Або навпаки як Калліл, яка з Шертом знову пропалювала весь час, переглядаючи якийсь фільм, здається «Це жахливе життя», немов би реальне жахливе життя її не хвилювало. Або як Дрейена та Герата, що десятки разів пошили один одного в дурня, п’яницю та відьму, аж поки їм не набридло і вони не задрімали, навіть толком не зібравши карти. Або як Тренка, який в загалі не знав куди себе примкнути, то долучався то карткових зарубів, то до історичної  дискусії, то розмовляв з сусідом іншим Шертом, а то намагався вже і задрімати, але нічим корисним не займався. Про мотиви всіх їх, як і в цілому всіх студентів  автобусі числом двадцять п’ять можна було тільки гадати, тільки їм вони відомі достеменно. Все одно, що ми чи інші люди про них не скажи, вони знають, вони – не такі. Достеменно можна було припустити лише одне. Що Лінат Стрет думав в першу чергу, чи зможе він лишитись супроводжуючим, провідником, лідером для цих студентів у тому вихорі, що закручується навколо. Чи зможе він прокласти їм шлях додому, чи зможе провести цим шляхом цілісно, не загубивши організованість та нікого з них. Вихорі, про втілення якого по усьому кордону з Лютергією до  нього долітали уривки новин з мережі, і про втілення якого конкретно тут до нього  долітали знаки із зовні автобусу. Вихорі, який все наростав і з яким наростала занепокоєність професора. Вихорі, який все більше підкрадався до їх замкненого світу, що жив на спаленні часу, і з яким все більше до професора підкрадався острах, що цей вихор знову засипле його зір та свідомість піском.

І ось нарешті вихор змін світу реального увірвався до їхнього світу штучного і  зламав його кордони. З вулиці почулись галас, різкі крики раз за разом, то їх рідною, то лютерзькою, і якийсь гуркіт, що то повторювався періодично, а то наростав хаотичним звуковим комом. Водій Ратемпф, єдина людина з салону, що не згаяла певно не хвилини часу і ходила то перевіряти стан автобусу ззовні, то дізнаватись стан на кордоні від колег з черги чи окремих лютерзьких прикордонників, то супроводжувала до сан вузлу окремих пасажирів автобусу, знову підскочив з готовністю до дій.

  • Всім сидіти в салоні, нікуди в жодному разі не виходити. Піду дізнаюсь, що там за чортівня, повернусь максимально скоро. – І Ратемпф зник у дверях, залишивши Ліната Стрета найпершим бастіоном оборони проти атаки хаосу світу ззовні. Зник, забравши свою особисту бананку, без якої виходив минулі рази, що ще більше підкинуло схвилювало в огонь душевного неспокою науковця. Вогонь, який все більше зростав на паливі, що підкидали звуки хаосу із-зовні.

  • Де я людина? Де я мушу підкорюватись правилам? Так все ж таки я маю підкорюватись правилам навіть у ситуаціях, де це неможливо, аби вони працювали? В хаосі звуків і почуттів, що твориться навколо? В завірюсі якихось окликів з-зовні і в середині автобусу, де не можливо навіть почути розумного слова і сказати розумного слова, бо його не почують. Не те, що будувати розумну дискусію, як до цього. У вихорі, що поглинув і перемішав усі умови розумного існування. Чи я маю діяти по правилам в такій ситуації, навіть якщо просто ніяк неможливо, аби вони працювали? А якщо вони не працюють, то знову ж таки чи залишаюсь я людиною без них. Чи можу я-піщинка, втриматись на ногах у такій гордій людській формі? Втриматись, не те, що досягаючи якихось тріумфів, а просто існуючи. Втриматись, аби не бути знесеним потоком? Точніше потоками, які тиснуть на мене з усіх сторін. Тиснуть з усіх сторін, немов у тисках затискаючи голову, немов пасатижами розтягуючи нерви. Тиснуть на всіх навколо, вже поглинувши певно Ратемпфа, який так і не повернувся. Тиснуть, перетворивши впевнену кицю Неніат, що гуляє сама по собі в мишку. Мишку, що забилась у дальній кут салону і навіть не хоче звідти вилазити. Тиснуть перетворивши їх провідника, поважного професора, у якусь тінь людини, до тихого бубоніття якої немає жодної поваги. Але потоками чого? Потоками побляклого світла вечірнього сонця. Я ж не світло. Потоками  разючих звуків? Я ж не звук. Потоками лайливих та переляканих слів усіх відтінків. Я ж не слово. Потоками людей за вікном, що прорвали обмежувальні лінії, скоро прорвуть кордон в цілому та що кидаються в сутички з прикордонниками. І людьми у салоні, які скоро перетворяться на потік, що прорве його стіни. Стоп потоки людей, потік людей – натовп!

Натовп, от де зараз можна бути людиною, вижити, і зберегти хоч якусь людську подібність. Натовп, який може приховати за тисячею спин, підтримати тисячею рук, дати пораду тисячею слів. Натовп, під покровом якого  в такі моменти можна врятуватись і врятувати життя. Але хіба ж його цікавить тільки його життя. Воно таке мізерне і заплутане в нинішньому стані, що без тріумфу нічого не варте. Але як досягти тут тріумфу. Полетіти до своєї цілі кинджалом крізь піщинки натовпу? Але тоді піщинки просто обтечуть мене і я залишусь сам на сам такою ж піщинкою, але одиничною. Без шансу досягти успіху, але з шансом, бути покараним за те, що насмілився його досягати. Ні, діяти під покровом  натовпу недостатньо. Треба, аби цей покров рухався за тобою, покривав і підтримував тебе до самого досягнення успіху. Як покривали і підтримували Кривавого Лорда розлючені владою містяни Галакроса. Але як зробити, як змусити натовп, який сам може змусити будь-якого до чого, діяти так, аби його воля лягла у руслі моєї волі, його думки у руслі у думки моїх. Натовп же хлине лише у те русло, яке побажає. Точно, тоді треба побажати як за нього! Спрямувати свої волю та думки як його. Спрямувати так, неначе думки натовпу є моїми думками, неначе воля натовпу є моєю волею. І тоді вийде спрямувати так, неначе мої думки є думками натовпу, неначе моя воля є волею натовпу. Спрямуватись так, неначе я не частина натовпу, а натовп в цілому. І нарешті осягнути що я є не дух, не людина, ні єдиний, я не сам по собі. А я – натовп! І як весь натовп закричати:

  • До волі, додому, геть обмеження, на прорив, на кордон, вперед!

  •  До волі, додому, геть обмеження, на прорив, на кордон, вперед! – з такими криками з десяток студентів натовпом проривався через салон. чи  Натовпом разом і з Гаретом, і з першим Шертом, і з другим Шертом, що разом з Калліл вилип з електронної реальності і одразу був втягнений з нею у вихор реальності фізичної через нерозуміння суті подій в ній нині, і навіть разом з Карнетом позаду. Натовп на чолі з Тренком, що рвався вперед стрибками, немов звір. Натовп, що проривався, розкидаючи чиїсь речі і збиваючи з ніг тих, хто був у нього на шляху. Проривався, нарешті збивши професора Стрета і, здається, не маючи перешкод до дверей і потоку хаосу, що творився на зовні. Аж тут розбився об останню перешкоду. О Гарольда, що стрибнув перед натовпом потрібним кроком в потрібний момент. І став, як хвильоріз перед штормом, піднявши йому на зустріч гаркітливе вістря своїх слів:
  • А ну цитьте-стійте, куди ви летите до цугундера, до смерті?
  • До смерті зараз полетиш тільки ти, якщо не забереш ноги з нашої дороги! – заревів йому у відповідь Тренк.
  • Якщо спробуєш прибрати мої ноги з дороги, то сам лишишся без ніг! – різонув словом Гарольд і різонув повітря перед носом Тренка розкладним ножем. Піщана хвиля натовпу розбилась об сталь леза ножа. Леза, з яким Гарольд зайняв стійку оборони на сходах до водійської секції та виходу. – А тя, тя,  Тренк, ти був правий. Я чудово закупився. Закупився пером, яким я буду слати погрози виколоти очі всім скаженим вовкам, як ти. Бо я ж знав, що в ситуації можливого хаосу в нашій мирній отарі вівець обов’язково такі випливуть і не дадуть повести її на мирне поле.
  •  А з чого ти взяв, роздутий гординею міхур, що ти маєш нас, свідомих людей, вести кудись, немов отару? – відкинув Тренк і з ґвалту натовпу з-заду, що вже спадав, почулось декілька окликів на підтримку:
  • Так, з чого це ти взяв, фрік?
  • З якого це чорта?
  • Тому, що тільки я можу провести вас не натовпом зайців, яких перестріляють люкерзькі або наші силовики, якщо ви не чуєте, що це вже почалося назовні. Вони довго не терплять таких оскаженілих, як ви. – кинув відповідь Гарольд і на її фоні і навіть на фоні шуму в салоні дійсно були виразно чутні постійні звуки стрільби. –  А провести організованою групою дійсно свідомих людей з квитками в один бік додому. А квитки, точніше квиток такий є лише в мене, – і Гарольд витягнув із сумки на плечі і розгорнув перед усіма листок з надрукованим текстом лютерзькою та печаткою їх Посольства в Єдиній Республіці Лютергія. – А тепер припиніть ґвалт і слухайте, що за листок нам підкинула доля і як ми їм скористаємось. Припиніть ґвалт, я кажу, які чорти там досі не вгомоняться, – кинув гнівно Гарольд на якісь дівчачі верески та борсання, що не досі не припинились за його тирадою.
  • Допоможіть, ґвалтують – почулось різко і жалібно  у відповідь на цей окрик.

Вмить зір та увага всіх у салоні переметнулась на найдальший його кут. Кут, який за цими розборками полишили своєю уваго. Кут, в який забилась перелякана від хаосу Неніат. І кут, у який, користуючись загальною неуважністю та ґвалтом проник хтось інший, аби зчинити ще більший ґвалт. Це був Карнет Брорк. Карнет, якого усі студенти побачили розхристаного, з розпатланим каштановим волоссям та без окулярів, що відлетіли далеко на підлогу. Карнет, що при всій своїй безсилості якось скрутив спортсменку Неніат і зараз рвав на ній одежу. Карнет, що неочікувано почав з ярістю відбиватися від декількох хлопців, що намагались відтягнути його від дівчини. Відбиватися зі скаженими криками:

  • Ні, не чіпайте мене, не чіпайте мою здобич, мій тріумф. Я розірву вас на шмаття, як Кривавий лорд, я знесу вас потоком своєї люті. Я і є цей потік, я і є натовп, як ви смієте мені протистояти?

Але протистояти посміли. І протистояння швидко завершилось, не дивлячи на всю неочікувану лють Карнета. Завершилось після пари ударів йому по обличчю. І декількох контрольних ударів від Тренка, що теж підлетів в люті, хоч і значно меншій. Але ударів цієї люті вистачило, аби вся лють Карнета згасла і він впав на землю мішком без почуттів.

  • Досить, досить Тренк, стоп, – гиркнув Гарольд, що теж вже перемістився ближче до місця подій. – Він не витримає, якщо ти зараз спустиш на нього всю свою дур, зламається, хіба воно тобі треба. От і я думаю, що не треба, – сказав Гарольд, коли Тренк закінчив і одразу тоном, що пришвидшився випалив. – Не витрачайте час на цього лорда місцевого розливу, інакше на змиє розлив місцевого хаосу. Час витікає, наші шанси на прорив забирає. Є у когось тут  накидка, хоч від сонця, чудово дайте її Неніат. І слухайте сюди. Це завірений Посольством пропуск через лютерзький кордон в порядку першочерговості за будь-яких умов. Пропуск, в якому я все прочитав і переклав детально, знання мови мені до цього вистачило, за цим порядком він і має працювати. Пропуск, що я підібрав серед паперів посла, що розлетілися у сутичці на автовокзалі. Пропуск на двадцять п’ять людей. А нас тут двадцять шість, а було в загалі двадцять сім, тому я й не хотів завчасно говорити про нього, аби не закидати зайвих спокус і суперечок. Але тепер вихід тільки або це, або колективні смерть та безумство. Я знаю, ви скажете кинути тут цю навіжену не то людину, не то не ясно що. Зараз може це видається всім правильним. Але подумайте не про зараз, а про повернення додому. І як батьки Карнета поріжуть нас чимось гіршим за мій ніж. Тому прийдеться кидати жереб, хто не пройде, а вже потім рватись до проходу.
  • Не треба жереба, дорогий Гарольд. За неповернення будь-кого з вас мене так поріжуть ваші батьки. Я взяв на себе цей гуж, і я його витримати дюж. – подав голос нарешті впевнено професор Лінат Стрет. – І я навіть не просто залишусь не прохідним тут, я прикрию вам з-позаду, поки ви будете добиратись до кінця КПП. І навіть не перепитуйте мене, у вас нема на це часу. І ти не перепитуй Гарольд, іди супроводжуючим попереду, а залишусь супроводжуючим, але вже позаду, там моє виправдане місце.
  • Добре, пане Стрет, щиро вас дяка від нас всіх, бережіть себе і повертайтесь, ми зв’яжемось з вами, як тільки прорвемось до безпеки. А тепер приступимо до прориву. Всім виходити колоною по два, за можливістю хлопець дівчина. Сумок ніяких не беремо, всі важливі речі ми вже узяли в ручну поклажу, водій як передбачив, все інше нас буде тільки гальмувати. Ідемо зі мною у голові колони швидко, але не несемось. Мобільно, але у строю розвалюємось. І ніколи не втрачаємо один одного з виду. Якщо когось втратили, одразу кличте його, не відкликається, одразу кличте, хто ще найближчий з колони, дзвонити  пробуйте у крайньому випадку, тут має вже наш зв’язок пробиватись. Контактів з натовпом уникайте, якщо хтось почне прикопуватись, у мій бік швидше тікайте і тільки на крайній випадок до оборони ставайте. Цей бій нам не виграти, у цьому бою ми можемо з мінімальними втратами відступити. А перед силовиками лютерзькими одразу складайте руки, поважно кланяйтесь і кличте мене, Лайнел та Верната.  Ви найкраще знаєте лютерзьку, будете мені допомагати у перекладі.  Лоттарен, ти поведеш свого дружка, і дивись, все що знаєш про нього згадай і йому на вуха накладай, якщо почне знову коники видавати. А як це не допоможе, то кинемо його до бісової матері, він всіх наших життів не вартий. Тренк, а ти допоможеш іти Неніат.
  • Дякую, за турботу, ох, Гарольде, – промовила тремтячим голосом Неніат, – витираючи сльози на обличчі.- Чудовий план, але ж в його основі незаконність, ти впевнений, що нас  потім за це не затиснуть, навіть якщо ми доб’ємось успіху зараз?
  • Неніат, закон мають дотримуватись всі, аби він закон був законом обов’язковості та блага для кожного. Коли ж закону вже не дотримується   купа людей, коли вона живе і діє поза законом та правоохороною, які тепер не служать їй,  як це є зараз навколо, то закон не служить й іншим, нам. Тоді закон стає мертвою догмою, що тягне тих, хто його дотримується, теж на дно смерті. А ми є маємо прорватися до життя і прокласти собі шлях новим законом, живим в даній – законом виживання. А тепер досить пустих слів . Цим шляхом ми у діях прорвемось, до додому доберемось, інакше мене звуть не Гарольд Ньюфаген! – і молодик вирвався лідером колони з автобусу і його волосся розвивалось чорним ореолом навколо його голови.

Фрагмент з біографії Гарольда Ньюфагена, сина Ніклака Ньюфагена з електронної енциклопедії Центрального державного університету

«… році Гарольд Ньюфаген вступив на спеціальність «Історія країн ближнього зарубіжжя» нашого Центрального державного університету. Доля, як знаючи, що Гарольд буде розв’язувати будь-які найважчі і власні, і загальнонаціональні проблеми на його шляху, підкидала їх йому ще з молодості. Вже після другого року навчання він зіткнувся з однією з них. Зіткнувся, коли йому не пощастило поїхати на участь у організованій Університетом Літньої школи історичних досліджень під містом Лютерки Єдиної республіки Лютергія як раз на початку епідемії вірусу «сігмен-3.1», більш відомого як «жовта виразка». Гарольд Ньюфаген, швидко повертаючись до Батьківщини через епідемію разом з групою його однокурсників, потрапив у центр громадських заворушень та паніки через епідемію на контрольно пропускному пункті «Любенки» на нашому кордоні з Єдиною республікою Лютергія, в результаті яких загинуло шістдесят три людини. Але завдяки винахідливості та лідерським якостям Гарольда, всі студенти його групи вибрались з цієї жахливої ситуації цілими та неушкодженими. При чому, ні у кого з них тоді жовтої виразки виявлено не було за результатами медогляду на кордоні. Лише був серйозно скалічений та за декілька днів загинув викладач Центрального державного університету Стрет Лінат, їх супроводжуючий, земля йому пухом…».

Примітки

«продавець динаміту, що зчинив п’ять років тому теракт Хіллані з криками: «Я підірву весь світ»*1 – мається на увазі теракт, здійснений продавцем вибухонебезпечних речовин у Хіллані за сімнадцять років до епідемії жовтої виразки.  

«Кривавий Лорд, бандит, гроза Галакроса»*2 – Нраталек Боуздін, повстанець та терорист, що розгорнув свою повстанську проти існуючої влади діяльність у країні Галакрос та очолив рух «Загони кривавої помсти» сорок шість – тридцять дев’ять років до початку епідемії жовтої виразки.

«Борнкето»*3 – острів Борнекто з архіпелагу Лоннаркос. Губернатори керували островом в період колоніальної адміністрації Крайгу.

«Колегіум»4 – «Національний Колегіум» державно-приватний заклад вищої освіти, один з провідних закладів рідної країни студентів.

«засіб Келта»*5 – універсальний дезінфікуючий засіб для рук і поверхонь, формула якого була розроблена науковцем Драттеном Келтом за чотири роки до епідемії жовтої виразки.

«Андерсон»*6 – Ненот Андерсон, відомий актор. Жарт пов’язаний з тим, що він зіграв на головній ролі у фільмі « На піці хвилі».

«валм»*7 – віртуальний аналізатор у локальних мережах. Прообраз віртуального інтернаціонального аналізатора рухів, використання якого мало велику вартість та вузьке призначення – для охоронних цілей, для цілей організації певних процесів у великих корпораціях.

*8 – вірші присвячені похованню у фундаменті соборі при його будівництві Святої Ленліл, однієї з головних святих релігії кіл. Ленліл була похована там за власним заповітом і за задумкою мала захистити собор і всі Лютерки від руйнування та розпусти, з якою боролася.