Олексій Ткаченко: Руки геть від Кобзаря!

Останнім часом набуло популярності переосмислення різних стовпів минулого. У випадках, коли ці були стовпи штучно синтезовані чи нав’язані нам пропагандою антиукраїнських режимів, як радянські байки, це абсолютно необхідно. Таку плісняву потрібно завжди відділяти від зерен, навіть якщо вороги України їх раніше старанно змішували. Під такі тренди потрапило без відділення зерно Кобзаря. То Олесь Бузина чи інші дослідники назвуть Шевченко чи то «вурдалаком», чи то «алкоголіком». То Олександр Грєхов у лютому 2019 вивісить за державні кошти на станції київського метро Тараса Шевченка неоднозначні зображення Тараса Григоровича. І чимало громадян України їх підтримають. Чи дійсно мав Шевченко чи тлумачення його постаті й творів нині мають якісь «смертні гріхи», за що його треба викинути подалі з сприйняття свідомого українця? Розберемось.

Картинки по запросу вурдалак тарас шевченко
Один з малоросійських наклепів на Шевченка – книга О. Бузини “Вурдалак Тарас Шевченко”

Шевченко – москвофіл/полонофіл?

            Перший й найстрашніший смертний гріх, який закидають Шевченку. Що насправді він не закликав до боротьби за самостійність України, а був посібником російських або польських планів з повного панування над нашою країною. Що як раз через москвофільство Шевченка його так звеличувала радянська влада. Ну, якщо Шевченко був москвофілом, боровся лише проти Російської імперії, як держави, а так то пестив «дружбу між братськими українським та російським народами» це має так і стирчати з його віршів. То одразу до фактів. Тут цікаві перш за все такі витвори Шевченка як містерія «Великий Льох» та післямова до неї – вірш «Стоїть в селі Суботові». Відкриваємо будь-яке радянське видання Кобзаря. Ой, нема таких віршів, дивно, радянська влада мала б звеличувати кожен твір Шевченка за його москвофільство. Знаходимо твори окремо. І що ж написано у ««Стоїть в селі Суботові»:

«Ото церков Богданова. Там-то він молився, Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно стало; Москалики, що заздріли, То все очухрали. Могили вже розривають Та грошей шукають, Льохи твої розкопують Та тебе ж і лають, Що й за труди не находять! Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну! За те ж тобі така й дяка. Церков-домовину Нема кому полагодить!!» [4].

Похожее изображение
Малюнок Шевченка про розкрадені москалями льохи Хмельницького, як ілюстрація критики гетьмана за унію з Москвою у вірші

Отже, у вірші Шевченко критикує Богдана Хмельницького за безглуздість курсу на унію та дружбу з Московією. А нема цього твору в жодному радянському виданні «Кобзаря», бо він замовчувався радянською владою. А де ж москвофільство то? Беріть на слові, перевіряйте – в ЖОДНОМУ вірші Шевченка немає ніяких закликів до дружби з російським народом. Це вигадки радянської пропаганди, які надрозумні критики Шевченка не мають розуму відрізнити від правди. Навпаки, Тарас Григорович критикує та поливає відразою не тільки саму тодішню форму російської держави, а її як країну та все її населення в цілому. Так у поемі «Сон» він демонструє усю ницість та обмеженість росіян, а в «Катерині» заповідає українкам не зв’язуватися з ними навіть на побутовому рівні («Кохайтесь чорнобриві та не з москалями»). Ну і як забути критику Шевченком сутності Росії, як країни, що за будь-якого режиму, прагне уярмити сусідні країни і навчити їх, як жити:

«Просвітились! Та ще й хочем

Других просвітити,
Сонце правди показати…
Сліпим, бачиш, дітям!!
Все покажем! Тільки дайте
Себе в руки взяти.
Як і тюрми мурувати,
Кайдани кувати —
Як і носить!.. І як плести
Кнути узлуваті, —
Всьому навчим! Тільки-дайте
Свої сині гори
Остатнії… бо вже взяли
І поле і море» [3].

У напрямку полонофільства дійсно є в творчості Шевченка два фрагмента. Перший у передмові до «Гайдамаків», де Шевченко журиться, що за Гайдамаччини все ж різали гайдамаки поляків, бо всі «ми  одної  матерi  дiти,  всi  ми слав’яне. Нехай бачать сини i внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються  знову  з  своїми  ворогами» [3] ( важливо, що про «москалів» Шевченко не пише як слов’ян, і у проектах Кирило-Мефодіївського братства, де брав участь Шевченко, Московія ніколи не розглядалась як частина федерації слов’ян). Інший у вірші «Полякам». Там Шевченко називає поляка «другом, братом», журиться, що «Неситії ксьондзи, магнати нас порізнили, розвели», і пропонує:

«Подай же руку козакові І серце чистеє подай! І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай» [3].

Тож фактор прихильності Шевченка до ідей партнерства і дружби з поляками таки наявний. Але потрібно зробити декілька важливих зауважень щодо цього вектору:

  1. Він проглядає лише у двох з безлічі творів Шевченка
  2. Він викликаний усвідомленням спільного пригнобленого царатом положення поляків у роки Шевченка («А чванитесь, що ми Польщу колись завалили! Правда ваша: Польща впала,та й вас роздавила!». А постала Москва»)
  3. Поруч з ним Шевченко визнає обґрунтованість боротьби українців проти поляків у часи гноблення нас з їх боку і проклинає тих, хто зрадив нашу боротьбу в бік поляків тоді («Варшавське сміття ваші пани, ясновельможнії гетьмани!»). Шевченко лише висловлює надію, що з часом і під однаковим тиском царату ці історичні сутички забудуться.
  4. Нема ніяких підстав вважати, що цей вектор в інших умовах розвернувся у Шевченка від Варшави до Москви, бо у творчості Шевченка чітко видно огиду до Росії як держави в усіх формах, країни та народу.

Шевченко – псевдоборець?

Інша існуюча претензія до Шевченка, що начебто він не був борцем за самостійність України в принципі, нічого значного для цього не зробив, а його такий його образ – побудова пропаганди. Як то кажуть, все пізнається у порівнянні фактів. Факт перший: Шевченко за свою проти царату боротьбу за незалежність України Шевченко отримав покару: 2 місяці тюрми і майже 10 років заслання. Факт другий: за все ХІХ тільки з інших представників української інтелігенції максимальна кара за такі дії, що була отримана Іваном Липою у 1893, – 13 місяців тюрми і 3 роки життя під жорстким наглядом. Кари не те, що більшої від Шевченка, а навіть приблизно рівної йому за боротьбу за самостійність України від царату серед український інтелігентів ХІХ століття ніхто не отримував, перевіряйте як хочете. Всі інші кого, ми шануємо як таких борців, відбивались максимум декілька річними засланнями і не глуху Середню Азію, а малонаселені кутки центральної Росії. А багацько з них потім же прогиналися перед російським царатом, каючись за свої дії.

Показова тут доля побратимів Шевченка з Кирило-Мефодіївського товариства. Того ж Пантелеймона Куліша, який під страхом ой якої покари за участь у Товаристві «замкнути в Олексіївський равелін на чотири місяці й потім відіслати на службу в Вологду…»  почав каятися і клопотатися сановитим друзям дружини. По результату вирок було замінено на два місяці ув’язнення в арештантському  відділенні військового шпиталю, а звідти відправку на заслання до Тули, де йому дозволялось разом з дружиною вільно жити і працювати. Тоді ж в 1847 році у листі до графа Орлова, Куліш челобитно жалувався своїх шкідливих думок, «гірких для мене самого і шкідливих для моїх слухачів і читачів»; подивлявся «великодушію Государя-Імператора», що так лагідно «покарав» його. І опісля цих подій мотив каяття за своїх необдумані юнацькі погляди та дії вже не зникає у творчості Куліша, і він хоче виправдати його службою задля всезагального державного блага, тобто блага Російської імперії, а ж бо не України. Після довгих клопотань Куліш здобуває посаду у канцелярії губернатора, а згодом починає редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей». Тут Куліш продемонстрував себе цілковитим малоросом, що готовий здати боротьбу за українську самостійність за ласку «государя», тепле місце і можливість розвивати культуру, проклинаючи боротьбу за державність України. Ой, не співпадіння, що саме Кулішу вклоняються багацько критиків Шевченка, у яких з під закидів на радикалізм та розмов про культуру так і лізе «малоросійство». Не можна згадати і Костомарова, який правда хоч після року витримки у Петропавліській фортеці,  під час заслання теж не в дикі степи, а у Саратов (1848-1855) переосмислив свою боротьбу за самостійність України і став на позиції  хоч поміркованого, але малоросійства. Ну на фоні цих невідступних героїв Шевченко ще який псевдо борець! Як зазначив інший безсумнівний виборювач самостійності України Дмитро Донцов, порівнюючи їх: «милуючи Куліша, царат, як бульдог, вчепився в Шевченка, не випускаючи своєї здобичі аж до самого Севастопольського погрому і смерті царя Миколи. Царат знав, що з Шевченком мав діло з психічним гатунком зовсім іншої людини» [2].

Картинки по запросу шевченко і куліш
Шевченко і Куліш: незламний борець за Україну та малорос – два антагоністи

Шевченко – «бидло-письменник», «мужицький письменник»?

Один з останніх і певно найменш суттєвих закидів до Шевченка – презирливе ставлення до нього та його творів як до виявів бидлячості, мужицькості. Стиль віршів Кобзаря дійсно може не сягати висот витонченого віршо творення. Це вже індивідуальний витвір кожного, як кому до вподоби. А сам Шевченко як особистість дійсно міг не бути лицарем моральності, ніхто не безгрішний. Однак, хіба у над витонченості поезії чи цілковитій моральності є суть заслуги Шевченка? Ні й ще раз ні! Ми вже з’ясували,  що заслуга, яка увіковічує Тараса Григоровича Шевченка  – його незламність та великий внесок у боротьбі за незалежність України. А тому:

  1. Вірші Шевченка варто цінувати перш за все як зброю боротьби за самостійність України. Зброю, гостру словом проти царату та російської експансії, яке ніякі Куліші в той час не насмілювались писати. І яке досі гріє, тих хто болить за самостійність України. І гріло, знаю з досвіду, тих, хто нещастям долі опинився у 2014 посеред розгулу російського загарбання нашої країни. Погляд на вірші Шевченка з інших художніх сторін – вже й інший, суб’єктивний для кожного вимір їх поціновування, тоді як для державницької політики важливий лише перший, об’єктивний.
  2. Шевченка офіційно звеличують не як моральний абсолют, і жодна нормальна держава так не звеличує свої історичні постаті, бо ніхто не безгрішний. Шевченка звеличують як національного українського героя. І саме це в очах свідомих українських громадян має перекривати його особисті недолічки. І саме це робить його лицарем духу не дивлячись на всю «мужицькість». За висловом Донцова: «Був це викінчений тип аристократа, в якім втілилися всі прикмети й чесноти козацтва. Козацтва не – як уявляють матеріалісти, з оселедцем і шаблюкою, а як духового типу. …  Гордість, почуття власної і національної гідності, невміння згинати шию перед насильником, відраза до всіх плебейських прикмет «лакейської вдачі», прив’язання не до земних благ, а до свого великого ідеалу і до свого Бога, готовість боротися за них проти всіх сил диявола, – ось були прикмети Шевченка» [2].

У висновок і далі

Отож за документальними фактами з’ясовано точно, що

  1. Шевченко не москвофіл, а його полонофільство таке несуттєве, що не грає особливої ролі. А отже симпатії до визискувачів України в нього відсутні.
  2. Шевченко безсумнівний і видатний борець за українську самостійність.
  3. Шевченко аристократ духу через свою боротьбу за незалежність України, а його вірші цінні через відкриті заклики до неї. Невеликі особисті грішки та оцінка суб’єктивних складових у його творах такий погляд на нього ніяк не змінюють.

А що має робити нормальна незалежна держава з тим, хто в таких якостях поклав величезні зусилля в минулому, аби вона отримала цю незалежність у майбутньому. Уславлювати його постать та пам’ять звісно! Уславлювати символічно через офіційні заяви, доносити знання про такого борця до нових поколінь через систему освіти. І додатково через матеріальні витвори вшанування, коли на це лишаються кошти після задоволення основних потреб громадян та держави. Уславлювати минулих борців за самостійність і цим спонукати появу сучасних і майбутніх. Мобілізувати єдність всіх українців у боротьбі за незалежність та її нові здобутки. Як проголосив з цього приводу Ярослав Ісаєвич{1}: «Шевченко як і кожний великий національний поет був міфотворцем. Важливо передусім підкреслити, що поет став найвизначнішим творцем того національного міфу, який зводиться до уявлень нації про її минуле, сучасне і майбутнє. Без національного міфу неможлива нація, подібно до того, як ширше без соціального міфу неможлива будь-яка соціальна спільнота» [1].

І аж ніяк держава не має підтримувати, а тим більше фінансово, ще в скрутні часи, якісь сумнівні акції, що підважують образи борців за її самостійність. Якщо комусь з громадян хочеться суб’єктивно покритикувати чи переосмислити Шевченка, будь ласка, це особисте право кожного, ніхто не має права це заборонити. З усіх питань, особливо з тих, які в загалі не стосуються уславлення Шевченка як борця за самостійність, як риси особистого життя чи художні складові його художньої творчості. Але ніякої підтримки й розголосу від держави це отримувати не має. Ганьба тим, хто в час дефіциту ресурсів України і її громадян розбазарював їх на забезпечення виставки Грєхова і підтримка тим, хто запротестував проти цього. Це не суттєва пліснява, яка не стосується зерна Кобзаря, як усіх фактів дійсного і великого борця за незалежність України!

Картинки по запросу шевченко міфотворець
Ідея про Шевченко як творця національного міфу та її відображення в праці
  1. Ісаєвич Ярослав. Минуле, сучасне і майбутнє народу: Проблема спадкоємності української культури в творчості Шевченка.  – 1990.
  2. Донцов Дмитро. Два антагоністи (П.Куліш і Т.Шевченко) // Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто, 1958.
  3. Шевченко Тарас. Кобзар – Київ: Дніпро, 1980
  4. Шевченко Тарас. Твори в 12т. – Київ: Наукова думка, 2001