Едуард Юрченко: Міхновський – український імперіаліст № 1

3 березня Україна та всі українці згадують про одного з ключових фундаторів власної національної ідеї – Міколу Міхновського. Згадують у ювілей остаточного виходу в світ стрижня його позиції – роботи-промови “Самостійна Україна”. Але в цей день варто також згадати є, що Міхновський не просто прагнув створення самостійної української держави, але й намагався перетворити українців в імперську націю! Особливо цікавим є те, що ця ідея Міхновського носила характер не теоретичної конструкції, а цілком практичного плану, який міг бути реалізований навесні 1917 року. 

Цікавим є те, що в своїй боротьбі за встановлення української імперської домінації М. Міхновський намагався спертись на імператорську династію Голштейн-Готторп-Романових, а головним ворогом вважав російську революційну демократію. Більшості сучасних українських патріотів це може здатися дуже дивним, особливо враховуючи загальновідомі соціалістичні та республіканські симпатії молодого Міхновського та його напружені стосунки з владними структурами Російської імперії. Але не треба забувати те, що Микола Іванович був в першу чергу націоналістом. А форму правління та соціально-економічний устрій вже вважав інструментами для захисту інтересів української нації, яку він розумів, як етнічну спільноту, а не як химеру «політичної нації» – породження хворобливої уяви.

Але ми забігаємо вперед. Для початку звернемось до мови історичних фактів, а точніше до докладної праці Віктора Андрієвського: «Микола Міхновський (нарис суспільно-політичної біографії)» від 14 травня 1950 року. Дана праця є найбільш повною і історично вивіреною біографічною працею про постать Миколи Міхновського. Для підкріплення аргументації статті вимушені навести розгорнуту цитату з даної праці:

«… Панас Феденко в додатку до часопису: «Наше життя» за 7 лютого 1947 року — пам’яті Євгена Чикаленка — пише на ст. 2: «Чикаленко був рішучим противником російського царського самодержавства. Коли відомий Микола Міхновський надумав був «мирити царський уряд» з українським рухом» тим способом, що українці мали б заявити свою прихильність до самодержавного режиму, то Євген Чикаленко гостро засудив ту затію, як безвідповідальну авантюру…».

Юрій Колларт, наводячи цю цитату, від себе додає: «на жаль, шановний автор не сказав, коли й де таке було».

На те думаю, що я можу подати досить докладну відповідь. А власне: в кінці січня 1919 року ми з Євгеном Харламовичем Чикаленком їхали разом в одному вагоні з Підволочиська до Тернополя. Розповідаючи мені про різних політичних діячів, він розповів і про М. Міхновського (якого справді не любив) такий факт.

Якось у місяці лютому 1917 року; коли вже ясно було, що цар на троні довго не вдержиться, до Є. Чикаленка зайшов М. Міхновський з таким планом. Російська держава переживає критичну хвилю. Військо відмовляє вже в послуху. Царський трон тріщить і не сьогодні — завтра впаде. Ми — українці — можемо ще спасти трон для російського царя. Для того українська громада мала б негайно поставити цареві такі умови: на фронті виділити українців-вояків в окремі українські частини. До українського організованного війська видати відозву і наказ про строгу карність і порядок. Російські війська занархізовані. В них відібрати зброю і пустити додому. Війну негайно припинити, а озброєні українські полки частинно направити в столицю для охорони порядку і забезпечити російському цареві в той спосіб його корону.

За те останній мав би зобов’язатися поновити статті Б. Хмельницького і власною присягою забезпечити, що ні російські урядники, ані військо не сміють переступати кордонів України. В той спосіб Україна, забезпечивши себе власною військовою потугою мала б зайняти домінуюче становище у двоєдиній монархії.

«Я назвав цей план диким — продовжував Є Чикаленко — і сказав, що ні я, аніхто з інших членів української громади його піддержувати не буде…».

Той план дійсно є цілком і в дусі Міхновського. Тим більше, що він негайно по абдикції царя й почав його здійснювати: зараз же став організовувати українське військо. Але на ті часи і при тих людях, що були коло царя і в Україні, він справді виглядав дико…

Але сьогодні, по тридцяти літах, коли ми на власні очі бачили переведення в життя більш дивовижних планів, яких здійснення здавалося тоді не менш фантастичним і диким — сьогодні ми можемо поставити собі таке сміле запитання: «а що, якби обидві сторони, то є Росія й Україна — в ті часи щиро прийняли пропозицію М. Міхновського — хто від того виграв би і що, власне, могли програти ми, українці, порявняно з нашим теперішнім станом?».

Ще раз необхідно підкреслити, що наведене джерело є загальновизнаною найякіснішою і найповнішою біографією М.І. Міхновського. Але у допитливого читача можуть виникнути запитання. По-перше, чи міг висунути такий план Микола Іванович (сумніви можуть виникнути в силу його світоглядної позиції), по друге, чи міг цей план бути реалізований (оскільки широко розповсюджена помилкова думка про всенародну підтримку лютневого путчу 1917 року, зокрема з боку українців). Розберемо ці два питання докладно.

Чи міг Міхновський висунути такий план? Відповідь: так, безумовно міг:

1) Міхновський прагматично ставився до форми правління та соціально-економічного устрою

Микола Іванович є широко розрекламованим в якості республіканця та людини із умовно просоціалістичними поглядами, але це абсолютно не відповідає дійсності, оскільки республіканські та загалом соціалістичні ідеї він висловлював лише на першому етапі своєї політичної кар’єри. Під час національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Міхновський займав виражену праву націонал-консервативну позицію, зокрема активно підтримував Гетьманат П. Скоропадського. Ці ідеологічні кульбіти свідчать не про безпринципність Миколи Івановича, а про його виважений націонал-прагматизм та палку любов до України, що стояла для нього понад політичні суперечки. До того треба додати, що обидві позиції цілком відповідали реаліям свого часу і були логічно вмотивовані. Бо ж в республікансько-соціалістичну добу біографії Міхновського соціалістична риторика була необхідною для залучення для національної справи інфільтрованого лівацькими ідеями українського середовища. За доби національно-визвольних змагань гарантом виживання української державності міг виступити лише консервативний режим, зіпертий на природню національну еліту.

2) Міхновський був ворогом масонства та інших космополітичних сил

Так званий «український рух» початку ХХ ст. був наскрізь інфільтрований представниками масонських лож. Український патріотизм циннічно використовувався силами світової закуліси як інструмент для повалення російської монархії. Доля власне України масонів-космополітів не цікавила, саме тому масонська верхівка так званого «українського руху» не виступала за самостійну Україну. Вони висували план на словах красивої федерації з демократичною Росією, своїм ворогом вважали російську монархію. Але готові були віддати (і фактично віддали) Україну на поталу російському республікансько-масонському режиму. А цей же уряд за рахунок соків нашої України мусив стати наступною сходинкою до встановлення космополітичної диктатури масонського уряду. Вони цього навіть не приховували, і божевільні мрії масона В. Винниченка про «всесвітню федерацію республік» були не просто породженнями хворої уяви. Микола Іванович чудово розбирався в реаліях того часу і розумів, що у випадку перемоги лютневої революції Україна опиниться під подвійним тиском, як з боку російської держави, так і з боку світової закуліси.

3) Міхновський вважав російську революційну демократію ворогом, значно страшнішим за російське самодержавство

Микола Іванович попереджав про загрозу для України з боку російської демократії як такої, зокрема цьму присвячені його праці: «Москвофільство української революційної інтелігенції», «Єдина всеросійська централістична конституція — що пропонують московська демократія і ліберали, не є в інтересі українського народу», «Не існує і не може існувати спільної державної конституції для нації пануючої і поневоленої; не існує такої конституції, котра одночасно задовольняла би інтереси нації-пана і її нації-раба», «Російські студентські розрухи», «Значення студентських національних розрухів у російській Україні», «Класовий інтерес української інтелігенції».

Навіть, якби російська революційна демократія не була слухняним знаряддям у руках світової закуліси, вона все одно являла собою страшну загрозу для України. Ідеологією російського революційного демократичного проекту, природньо позбавленого обпертя на династичну монархію та православну церкву, могла стати лише пекельна суміш шовінізму та космополітизму. Така суміш відома в історії під назвою «політичного націоналізму якобінського зразку», а наших теренах жахливо відома як більшовизм. Визначальними рисами цих коктейлів є антиетнічність,антирасовість та асиміляціонізм. Наслідки панування цього чудовиська українці сповна відчули на собі за радянської доби; «совєтський патріотизм» є яскравим прикладом такої ідеології.

4) Міхновський не мав антиімперіалістичних комплексів

Микола Іванович усвідомлював що боротьба націй за панування є природнім процесом. Ця думка червоною лінією проходить крізь його творчість. Відповідно, боротьба за інтереси української нації для нього не могла обмежуватись виключно боротьбою за державну незалежність. Боротьба за домінацію логічно витікає з самої сутності націоналізму Миколи Міхновського, до того ж не треба забувати, що Російська імперія будувалась в тому числі й українськими руками. Просте здобуття незалежності було в цих умовах, хоча й почесною, але все ж таки капітуляцією. Перемогою могло б бути лише українське панування на просторах Східної Європи та Північної Азії, що були завойовані сторіччями невтомної української праці.

5) Міхновський був добре ознайомлений з досвідом функціонування двоєдиної монархії

Мова йде про Австро-Угорщину… Микола Іванович ретельно відстежував всі аспекти життя Австро-Угорщини і чудово усвідомлював всі вигоди перебування угорців в ролі імперської нації, а не просто незалежної держави. До речі, треба зазначити, що переважна більшість сучасних угорських патріотів сприймає загибель Австро-Угорської імперії як національну катастрофу.

Перейдемо до другого питання: «чи міг цей план бути реалізованим на практиці?».

1) Швидке формування українського війська було реальністю

Вже після лютневої революції створення українізованих військових частин відбулося швидко та ефективно. При тому, що цьому протидіяли більшовицькі агітатори, тимчасовий уряд та «українське» масонство, що захопило контроль над Центральною радою. Секрет успіху українізації полягав в тому, що, фактично, українські частини вже існували — вони комплектувались за територіальною ознакою і в частинах укомплектованих на українських землях переважна більшість солдат та молодших офіцерів були українцями.

2) Українська громада мала інструмент для керування новоствореним українським військом

Цим інструментом був молодший офіцерський склад українських військових частин. В більшості це була мобілізована українська інтелігенція серед якої переважали національно-свідомі елементи. Вони знаходились під реальним впливом з боку української громади. Старші офіцери були переважно монархічно налаштованими кадровими військовими. Відповідно у випадку, якби українські частини виступили б на придушення петроградського путчу, вони б не заважали своїм підлеглим, а навпаки — їх підтримали. Деяку проблему могли б скласти представники російського генералітету, серед яких було чимало масонів або шовіністично налаштованих елементів. Але їх вплив легко нейтралізовувався за умови контролю над достатньою кількістю боєздатних частин.

3) Українські солдати не мали симпатій до петроградських бунтівників. 

Більшість рядового та унтер-офіцерського складу українських частин були селянами. Переважно вони були україномовними, добре інтегрованими в українську етнічну традицію, щиро віруючими православними християнами. Не треба забувати про ментальні відмінності між селянами та містянами, а також про те, що українські селяни того часу були достатньо заможними в порівнянні з більшістю росіян. Мешканці охопленого революцією Петрограда були українським солдатам національно, ментально та соціально чужими. Не треба забувати і, що основною ударною силою путчу були не робітники (хоча їх частина дійсно прийняла в ньому участь), а люмпени та екзальтована студентська молодь. Треба сказати про революційних солдат і матросів. В більшості солдати петроградського гарнізону, які перейшли на бік революціонерів, були морально розкладеними елементами, яких боялись відправляти на фронт. Фронтовики ставилися до них з презирством і ненавистю називаючи «петроградською командою бігунів» або «тиловими пацюками». Резюмуючи можна сказати, що у випадку каральної операції українських військових частин в Петрограді їм би протистояли чужі їм робітники (до яких вони ставилися без ненависті, але з прохолодою), революційне студентство (яких вони вважали білоручками, що подуріли з жиру), люмпени (яких вони вважали бидлом та голодранцями-неробами) та «тилові пацюки». Єдиною проблемою, з якою могли зіштовхнутись офіцери українських частин, могла б стати хіба що надмірна і небажана суворість з якою українські солдати могли провести зачистку «революційного Пітеру».

4) Німеччина була зацікавлена у встановленні миру

На початок 1917 року мир з Російською імперією був життєво необхідний країнам Четверного блоку. Оптимальним варіантом було перемир’я саме на Східному фронті. Німці контролювали терена Польщі та значну частину Прибалтики, що прирівнювало для них укладання миру до перемоги. Війна на два фронти з кожним місяцем наближала їх до катастрофи, власне, головною причиною поразки країн Четверного блоку у війні стало занадто пізнє укладання миру на сході. До того ж, мир з російським царем за посередництва українців обіцяв бути стабільним та відкривав можливості для повноцінного співробітництва. На відміну від нестабільної та загрозливої ситуації в Східній Європі, яка склалась після укладання Брестського миру.

5) План Міхновського влаштовував російського імператора

Російська імперія об’єктивно була багатоетнічною державою. Недолуга спроба побудувати російську політичну націю розпочата царем-лібералом Олесандром ІІ з тріском провалилась. Династія більше не могла спиратись на цей проект. Більш того, етнічні росіяни виявились одними з ненадійних її підданих. На германський та прибалтійський елемент Імперія не могла спертися в силу його малочисельності. На азійські елементи — в силу культурних особливостей. Відповідно, єдиним елементом залишалось українство, а українцям в свою чергу була потрібна легітимізація свого панування на просторах Східної Європи та Північної Азії.

Висновки

Таким чином, можемо бачити, що імперський план Миколи Івановича Міхновського був цілком логічним і природньо витікав з самого характеру його націоналізму. Особливо важливим є те, що Міхновський був не кабінетним теоретиком українського імперіалізму, а його практиком. В кризовій ситуації 1917 року він оперативно висунув проект, який міг змінити історію не лише України, а й всього світу. Не треба забувати, що реалізація цього дивовижного плану відкривала шлях до перемоги країн Четверного блоку над масонською Антантою, що дорівнювало б перемозі Європейської цивілізації як такої. А встановлення принципово нового слов’яно-германського порядку в Східній Європі відкривало шлях до інтенсивної європеїзації простору Східної Європи та Північної Азії. Ключова роль в цьому процесі належала б нам — українцям. Микола Іванович Міхновський значно випередив свій час. І сьогодні, коли по крихіткам відновлюється його спадщина — розкриваються титанічні риси постаті батька-засновника самостійної України та відновлювача української імперської ідеї в суворі часи дегенеративної сучасності. Завершити варто цитатою Віктора Андрієвського: «на нашому політичному горизонті Микола Міхновський — ясна зоря і при тому — зоря першої величини».

Едуард Юрченко

Вплив Миколи Міхновського як дійсного практика українського націоналізму у виступі натхненних їм  вояків Другого українського імені гетьмана Павла Полуботка козацького полку