Едуард Юрченко: Донцов – не націоналіст, а націонал-традиціоналіст

Стаття публікується до роковин пана Донцова 30 березня, 2 дні тому. Публікується на основі статті Едуарда Юрченка “Націонал-традиціоналізм Дмитра Донцова як оригінальна українська форма традиціоналізму” з 13 Випуску Українознавчого альманаху від 2013 року.

Проблема місця націонал-традиціоналізму Дмитра Донцова в межах загальноєвропейської консервативної думки та його співвідношення з українським націоналізмом та націоналізмом загалом є сьогодні як ніколи актуальною.

Систематично висловлюються думки про принципову відмінність між традиціоналізмом та націоналізмом. Зрозуміло, що світоглядна позиція доктора Донцова вступає в протиріччя з такого роду твердженнями. Але не спиняються спроби вирвати вчення Донцова з загальноєвропейського консервативного контексту і протиставити український націоналізм (невід’ємною частиною якого є спадщина Донцова) традиціоналізму.

З одного боку подібні інсинуації свідчать про високу актуальність спадщини доктора Донцова, зокрема політичну. З іншого призводять до вкрай небажаної плутанини як в суто академічному дослідженні його творчого доробку, так і в його використання в якості ідеологічного ґрунту для тих чи інших соціально-політичних ініціатив. Проясненню цього питання присвячена ця робота.

Для початку звернемось до того , що власне являє собою традиціоналізм як світогляд. Розуміння або, тим більше, визначення традиціоналізму не є однозначним.

Необхідно розрізняти традиціоналізм як некритичне і несвідоме слідування тим чи іншим традиціям та традиціоналізм як осмислену світоглядну або навіть теоретичну позицію. До того ж необхідно враховувати те, що світоглядний традиціоналізм має соціальний, політичний, етичний та інші виміри.

В нашому випадку мова йде про традиціоналізм як світоглядний напрям, зорієнтований на апологетику і, по можливості, реставрацію традиційного суспільства та, ширше, традиційної цивілізації. Таке відновлення не означає відмову від технічних або інших матеріальних досягнень сучасного людства. Однак, вона однозначно означає повернення до основних цінностей суспільства традиційного як базових для формування світогляду.

Які ж першочергові ознаки традиційного суспільства варто відзначити в якості властивих йому незалежно від трактування сутності? На нашу думку, їх декілька:

1) Традиція, як базова засада життєвого ладу. Незалежно від пояснення її суті визначальну роль традиції визнають всі дослідники традиційного суспільства.

2) Ієрархія. Майже всі характеристики традиційного суспільства відзначають його ієрархічність: «…принципом організації соціальних відносин є жорстка стратифікація суспільства….» [1 , с. 724-725].

3). Органічність. Людина в традиційному суспільстві перебуває в складі природних спільнот, таких як родина, рід, етнос. НЛюдині традиційного суспільства далеке як атомізоване існування, так і механістичне об’єднання, властиве тоталітаризму.

4) Стабільність. Всі традиційні суспільства надзвичайно стабільні в своїх базових засадах. Якою б не була бурною історія певних традиційних суспільств його фундаментальні засади залишаються незмінними. Це можна характеризувати негативно (інерційність, схильність до стагнації) або позитивно («Сакральний лад» як відображення Абсолютного) але це є загальновизнаною ознакою традиційного суспільства.

5) Сакралізованість. Традиційне суспільство легітимізує себе через звернення до сакральності. В його межах важко провести межу між священним та мирським.

Резюмуючи, ми можемо бачити те, що незважаючи на різні оцінки та характеристики традиційного суспільства воно є об’єктивно існуючою даністю. Це дозволяє визначити традиціоналізм, в широкому його розумінні, як ідею відновлення традиційного суспільства. Визначити так, незалежно від того, що вважається його фундаментом: Сакральна Традиція як відображення Абсолютного (інтегральний традиціоналізм), біологічна природа людини і обумовлена нею поведінка (Конрад Лоренц, деякі представники «нових правих») або соціокультурна специфіка (основна частина академічних вчених).

Необхідно розрізняти традиціоналізм та інтегральний традиціоналізм, який лише один з різновидів традиціоналізму. Хоча саме інтегральний традиціоналізм можна вважати найбільш характерною формою традиціоналізму, свого роду «серцевиною».

Інтегральний традиціоналізм, безумовно, відноситься до традиціоналізму в широкому розумінні цього слова. Але треба зазначити, що саме цей напрям традиціоналізму має низку характерних тільки для нього відмінностей .

1)Переніалізм. Інтегральний традиціоналізм відштовхується від ідеї Сакральної традиції яка проявляє себе в різних формах. Вона має мета історичний та метарелігійний характер. Представники інших форм традиціоналізму можуть не розділяти цю концепцію або її відкидати ( наприклад у випадку з християнським традиціоналізмом ).

2)Сакральний холізм. Інтегральний традиціоналізм бачить сакральне в усьому. Особливе значення це має при осмисленні соціальних реалій. Для інтегрального традиціоналізму соціально-політичні концепції це відображення метафізики. Традиціоналізм в широкому його розумінні може пояснювати сутність традиційного суспільства та проводити його апологію відштовхуючись від різних засад, апеляція до сакрального зовсім не обов’язкова.

3 ) Модерн (Сучасність) як концепт . Інтегральний традиціоналізм виділяє Модерн як певний концепт, в протистоянні з яким він себе ідентифікує.

“Парадигмальним антиподом світу Традиції виступає модерн, Сучасність із великої літери (фр. la Modernité), інтерпретована як дзеркальний відбиток архаїчного світу доби Золотого віку. Модерн, який, за оцінками Рене Генона, розпочався в добу Пізнього Середньовіччя (кін. XIV ст.), однак мав своїми витоками елліністичну античність (орієнтовно від VI ст. до н. е.), співпадає із загальним науковим уявленням про початки так званого «історичного часу», або «вісьового часу» Карла Ясперса, котрий датується орієнтовно цим же періодом і розглядається саме на фоні становлення давньогрецької цивілізації в її класичну добу”.

Однак, як це зазначає Юліус Евола, у дискурсі традиціоналізму вказаний період історії оцінюється в однозначно негативному світлі. А це різко протиставляє традиціоналізм як школу та своєрідну ідеологію загальній програмі розвитку сучасного світу, в контексті чого ми можемо стверджувати наступне. Традиціоналізм – глибинна реакція архаїки в самій структурі модерну в завершальній фазі його становлення

Для традиціоналізму в широкому розумінні цього слова таке виділення Модерну ( Сучасності ) в особливий концепт зовсім не обов’язково. Він може просто не осмислюватись як специфічне явище або сприйматись як певне більш-менш неминуче явище зі своїми сильними та слабкими сторонами. Як варіант Модерн може заперечуватись не сам по собі, а в певних проявах .

Націонал-традиціоналізм Дмитра Донцова є одним з проявів традиціоналізму в широкому його розумінні. Треба зазначити, що особлива увага до національної проблематики є його важливою і оригінальною складовою. А це відрізняє його як від значної частини інших традиціоналістських концепцій так і від більшості трактовок націоналізму. До більш ґрунтовного аналізу цієї проблеми ми повернемось наприкінці роботи.

Проаналізуємо наскільки уявлення пана Донцова про оптимальне українське суспільство співпадають з базовими характеристиками суспільства традиційного .

Перша ознака це апеляція до традиції (або радше Традиції) . Дмитро Донцов приділяє їй надзвичайно багато уяви в своїй творчості. Саме відхід від «Правди прадідів великих» він вважає головною причиною української національної катастрофи початку двадцятого сторіччя .

Саме в поверненні до «Духа нашої давнини» він бачить єдиний шлях до порятунку України .

«Традиції – це панцир, що хоронить збірноту від ворожих ударів, немов тіло вояка, що не дає йому охляти [6, с.28]. Ясно виражає ставлення Донцова до проблеми і його інша цитата: «Для успіху «храброї мислі» треба не тільки щоб й чуттєва закраска мала відважний характер. Треба щоб відповідний був й зміст. «Видумані цілі» касти, її «фантастичні видива» удасця їй накинути лише тоді своїй добі і нації – коли вони випливають з її історичної традиції. Жорстко і заслужено Доля покарала «вождів» нашої демократії за те, що забула про цей закон життя. За те, що свою абстрактну ідею (яку думали вони що скопіювали з ідеї «народу») старалася проводити не лише мляво і нездарно, але й тому, що ворожа всім нашим традиціям була їх думка» [5, c. 6].

Друга ознака – це ієрархія. Ніякій іншій ознаці адекватно традиційного суспільства він не приділяє стільки уваги як ієрархії. Саме ідея панування національної еліти в солідарному та ієрархічному суспільстві є ідейним стрижнем Донцовського націонал-традиціоналізму. «Суть нашої проблеми лежить у питанні формотворчої, будівничої правлячої касти. Будь та каста мудра . відважна й сильна морально, була й держава» [6, с. 151].

Третя ознака – органічність. Дмитро Донцов вважав суспільство живим організмом , що перебуває в нормальному стані лише тоді коли всі його органи посідають належне , природне для них місце . Різні типи людей , що складають спільноту, за Донцовим, відрізняються не менше ніж породи в природі. « Як поділ на різні породи в природі, так природний поділ в суспільстві на касти. Тому, коли люди з касти жаб, черепах чи свиней протиприродно пнуться на становища або в заняття людей з касти орлов чи оленів, суспільність розкладається» [6, с.263]…”Давній устрій Европи спирався на “трьох китах”, які…називалися Dieu, roi, chevalier (Бог, король, лицар). Зміст цих понять такий: ідея Бога… усталювала культ певного морального закону…і для маси і для правлячої верстви, культ обов’язку й відповідальности за долю країни. Поняття держави, що втілювалося в особі володаря – створювало примат загального добра над цілою масою партикулярних інтересів різних груп, кляс і одиниць. Нарешті існування окремої… підготовленої касти, в якій високо стояв культ Бога (моралі) і володаря (держави), надавало запоруку, що державні інтереси будуть в певних руках, та що низькі мотиви приватних інтересів або користи не гратимуть ролі в верхівки, якої почесним завданням є правити державою” [6, с. 507-508].

Стабільність – четверта ознака традиційного суспільства також відігравала важливу роль в поглядах Дмитра Донцова. Але, як раніше вже згадувалось, розуміється вона зовсім не в дусі примітивного ретроградства та стагнації. Мова про те, що базові принципи організації суспільства залишаються незмінними, незважаючи на об’єктивні зміни, які відбуваються в ході історичного процесу. Донцов завжди підкреслював взаємозв’язок і правонаступність між державницькою традицією та елітою (а для нього це майже тотожні речі) в різні історичні періоди української історії. «Наша історія знає менше перерв , ніж загально прийнято думати» [6, с.162] – ця теза доктора Донцова яскраво ілюструє його думку з приводу.

Пята ознака – сакральність. Вона варта того, щоб поставити її як мінімум на друге (після ієрархічності) місце серед провідних ідей Донцова. Він вважав, що саме християнство є стрижнем та істинною метою боротьби за Україну. Постійні апеляції до християнської сакральності є невід’ємною частиною його спадщини. Недарма один з найбільш відомих його творів іменувався «Від містики до політики». В цій назві квінтесенція світогляду Дмитра Донцова. «Немає бо сумніву, що на плечі найближчого покоління Доля поклала страшний тягар бути бойовим авангардом тих, які в ім’я Христа вестимуть бій проти темних сил з-під різних знаків.
В ім’я нашої Правди, якою має бути Правда Розп’ятого, в ім’я вічного Києва.
Все починається з містики і все закінчується політикою» [4] – ця цитата з цього твору чудовий приклад Донцовського підходу до співвідношення соціального та сакрального .

Звернемось тепер до такої теми як співвідношення націоналізму та традиціоналізму. Існує думка про їх глибинне протиріччя, яка ґрунтується на ідеї того, що нація являє собою модерне утворення. Відповідно, якщо слідувати такій логіці, традиціоналізм як світоглядний напрямок, що виступає за реставрацію традиційного (до модерного) суспільства, не може бути націоналістичним.

Але треба одразу відмітити, що такий підхід є можливим лише у випадку розуміння нації як певного «проекту», що має конкретну прив’язку до хронологічних та політичних обставин. Зараз цей підхід є домінуючим в соціально-гуманітарній сфері, але далеко не єдиним .

Наприклад з точки зору прімордіалістського підходу визначення нації як суто модерного явища є абсурдом . Не варто заглиблюватись в усі аспекти наукових дискусій на тему «що таке нація»? Кращим варіантом буде звернутись до трактування національного питання в самому традиціоналізму.

Почнемо з класики європейського традиціоналізму.

Зокрема з творчості Жозефа де Местра. «З характерних рис доктрини де Местра полягає в тому, що велике значення надається одна, зрозуміло, повністю відкидає ідею нації, як результату договору, об’єднання рівних національному. Тільки національні рамки дозволяють досягти або, точніше, прагнути до досягнення єдиною і універсальної мети. Дивно, як де Местр говорить про націю. Його міркування збентежили б контрреволюціонера, а революціонер навряд чи б їх відкинув.

Саме тут, в питанні про нації, шляхи революціонерів і де Местра сходяться, хоча сам він, ймовірно, цього не бажав. Але водночас Де Местр, як і Берк, вважає, що націю ні в якому разі не можна ототожнювати з нинішнім поколінням. Нація, якщо скористатися знаменитої формулюванням Берка, «є об’єднання не тільки живуть, але також жили раніше і померлих, а, крім того, всіх тих, хто ще колись народиться» , тобто це зовсім не те, що зазвичай називають об’єднанням людей. Нація існує сама по собі. У своєму існуванні вона аж ніяк не залежить від вираженого формальним чином або навіть мовчазної згоди тих, з кого вона складається, смертних і приречених бути смененним іншими. Вона живе незалежно від якої б то не було волі, існує з незапам’ятних часів; вона незнищенна і ніколи не вмирає. Всяка нація схожа на індивідуума. Її згуртованість визначається спільністю території, віри, мови та загального історичного минулого» [3].

Ця розгорнута цитата з праці відомого спеціаліста зі спадщини Жозефа де Местра ілюструє типово традиціоналістський підхід до поняття нації . Цікаво, що в наведеному уривку підкреслюється привабливість такого розуміння нація для революціонерів (в час 1789 року). Але не варто забувати, що мова йде про добу максимального зближення національного почуття та революційної ідеології, свого роду їх «медового місяцю».

Значно сильніше відчувається органічний зв’язок «де Местрівського» розуміння нації та того розуміння, яке вкладалось в цей термін в межах інтегрального націоналізму, в тому числі і українського, провідним класиком якого став Дмитро Донцов. Не варто забувати , що провідним засновником історично першого французького інтегрального націоналізму був Шарль Моррас , якій водночас справедливо вважається засновником неомонархізму .

Перейдемо далі. В більш пізній період коли виник інтегральний традиціоналізм (вже згадуваний нами в якості «серцевинної» форми традиціоналізму ) стосунки між націоналізмом та традиціоналізмом стали, ще більш неоднозначними. З одного боку виникло взаємне тяжіння обумовлене тим, що і традиціоналізм і націоналізм сприйняли прогресистський космополітизм як загрозу. З іншого, яскравіше прояснились відмінності між модерною національною державою та традиційним суспільством.

Яскравим представником інтегрального традиціоналізму був Юліус Евола, який неодноразово критично висловлювався по відношенню до національної держави та націоналізму як такого. Наведемо, в якості приклада, таку його цитату: «У тому ж ряду стоїть проблема ставлення до патріотизму і націоналізму. Прояснення її також вкрай необхідно, оскільки сьогодні багато, намагаючись врятувати те небагато, що ще збереглося, звертаються до сентиментальної і одночасно натуралістичної національній ідеї. Це поняття чуже більш високої європейської традиції і мало сумісне з самою ідеєю держави, про яку ми говорили раніше. Навіть якщо забути про те, що ідею патріотизму в риторичних і лицемірних цілях викликали до життя наші противники, сама по собі в наш час вона неприйнятна. По-перше, тому, що вона перешкоджає створенню великих наднаціональних блоків і по-друге, оскільки стає все більш очевидною необхідність пошуку спільних європейських орієнтирів, здатних об’єднувати поза рамками неминучого партикуляризму, властивого натуралістичної національній ідеї і ще більшою мірою “націоналізму”. Це насамперед принципове питання. Політичний рівень як такої перевершує той рівень, на якому виникають загальні натуралістичні поняття, такі як нація, батьківщина і народ. На вищому рівні об’єднує і розділяє ідея, носієм якої є еліта, реалізація ж її відбувається за допомогою Держави» [7].

Але не можна судити про ставлення до такої важливої проблеми не ознайомившись з працями присвяченими проблемі спеціально .

В творчому доробку Еволи до таких відносяться праці «Два обличчя націоналізму» та «Імперська універсальність та націоналістичний партикуляризм» .

В них він протиставляє негативний «демагогічний» націоналізм позитивному ,що визначається ним як «духовно-аристократичний». Перший руйнує традиційне суспільство перетворюючи націю в егалітарну масу, а другий створюю умови для її відродження в межах більш високого порядку, що має сакральне коріння . «Перший (демагогічний націоналізм) ставить перед собою мету руйнації в індивідах власної і специфічної якості заради «національних» якостей. В другому (аристократичному націоналізмі) мова йде про те, щоб підняти індивідів з нижчого стану коли один дорівнює другому: диференціювати одного від іншого до такого ступеню, де буде помітна певна раса або нація , що втілює цінність і вищу гідність по відношенню до почуття рівності ( ідеї рівності й братерства , комуністичне « людство») [8, с. 68].

Резюмуючи можна сказати, що для Еволи та інтегрального традиціоналізму нація це не самоціль але важлива частина, цінний елемент природного традиційного порядку.

Теж саме можна сказати і про традиціоналізм в цілому. Як з цим співвідноситься націонал-традиціоналізм Дмитра Донцова? Безумовно особливий акцент на національному питанні відрізняє його від інших напрямків традиціоналізму, а критику націоналізму в дусі Еволи взагалі важко уявити в його межах. Але традиціоналізм Донцова також не замикається в межах національного питання .

Нація для Донцова не «річ у собі». Він чудово усвідомлював нерозривний зв’язок національного українського з загальноєвропейським. Не варто забувати релігійну складову його світогляду. Для нього Україна та «Вічний Київ» мали універсальну християнську місію. Націонал-традиціоналізм доктора Донцова виводив національну ідею за межі національного партикуляризму подібно до того, як сенс життя індивіда повинен виходити за межі самого цього життя – ось такий залізний висновок!

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1 . Новейший философский словарь. / / философский словарь. Мн. :1998 .- 896 с.
2.Вишинський Святослав . Традиція і Сучасність у поняттєвому дискурсі інтегрального традиціоналізму . (електронний ресурс ) // С.Вишинський : режим доступу http://politosophia.org/…/tradytsia-i-suchasnist-u-poniatti… )
3. Генефе .П. “Рассуждения о Франции” Ж. де Местра и Французская революція (електронний ресурс )// П .Генефе : режим доступу http://annuaire-fr.narod.ru/statji/Genife-fe2003.html…
4. Донцов Дмитро . Від містики до політики ( електронний ресурс )// Д. Донцов : режим доступу http://dontsov-nic.org.ua/index.php?m=content&d=view&cid=143
5.Донцов Дмитро . Головні прикмети провідної касти / Д.Донцов // Батава. – 1941. – № 2-3. – С. 1-8.
6. Донцов Дмитро . Де шукати наших історичних традицій ; Дух нашої давнини // Д.Донцов – К. : МАУП .2005 –586 с.
7. Эвола Юлиус . Ориентации (електронний ресурс ) // Ю.Эвола режим доступу : http://www.nationalism.org/vvv/evola-orientations.htm
8. Эвола Юлиус . Империя солнца // Ю.Эвола –Тамбов 2010 – 176 с.

Едуард Юрченко