Андрій Рибалко: Українська душа і реформи

Зараз всі говорять про Саакашвілі на посаді головного реформатора уряді. А я хочу поговорити про те, чому нам поки не вдаються жодні реформи.

Ще Гюстав ле Бон в кінці ХІХ століття попереджав, що марними будуть спроби європейської людини нав’язати свою культуру і спосіб політичного буття іншим націям. Адже щоб бути ефективними, суспільний і політичний устрій мають відповідати душі народу. В ХХ столітті державний лад більшості країн світу став уніфікованим. Тепер і Франція, і Центрально-Африканська республіка, і Російська федерація мають вибори, президента і парламент. Однак в Росії республіка – це досі лише фасад деспотії, а в ЦАР – родоплемінного ладу.

Є хороше прислів’я: “російський кіт в Німеччині мишей не ловить”. Це ж саме буде й справедливо щодо німецького кота в Україні. Спроби нав’язати нам те, що  ефективно працює десь у Брюсселі приречені на поразку зараз і в майбутньому. Замість того, щоб страждати комплексом неповноцінності від того, що нам тут не вдається побудувати Францію, варто пізнати самих себе і в чому є наша сила. Адже часи міняються, але душа народу – ні.

Українці протягом тривалого історичного періоду навчилися жити без держави і ефективно вирішувати свої проблеми. Ми творили власні армії: чи то в XVI ст. за порогами Дніпра, чи то в ХХ столітті в лісах Волині та Галичини, чи в ХХІ столітті в степах Донбасу. План Путіна у 2014 році був добре прорахований, однак вони добре знали стан наших Збройних сил, але зовсім не знали українців. Українські волонтери і добровольці, які за кілька місяців створили армію та зламали стратегію, яка прораховувалися роками.

І це не лише стосується армії. Візьмемо, наприклад, освіту. У Москві школи та університети створювалися указами імператора, а в Києві – православними братствами (громадськими організаціями того часу). Погляньмо, хто управляє загальноосвітньою освітою в Україні. На рівні уряду – міністерство освіти. Але насправді – батьківські комітети. Саме в батьківських чатах сварять міністерство освіти, дискутують про те скільки здавати на нові штори та як вітати вчительку з днем народження. Згідно української моралі неплатити податки цілком прийнято, однак не здати “на клас” – це тяжкий гріх, що карається суспільним осудом.

Американець, напевно, вважатиме таку ситуацією дикунством. Але можливо це не корупція, а українська ментальність, яка неотесано пробивається крізь нав’язані зовні правові норми та неефективність державного апарату? Можливо ключ цієї неефективності криється в тому, що він не враховує української душі? Очевидно, що у сучасному світі на волонтерстві не побудуєш балістичну ракету чи потужний університет. Однак, цілком доречно дати суспільству максимальні можливості об’єднуватися в горизонтальні мережі і вирішувати проблеми на низовому рівні за мінімальної участі чиновників. Якщо ми навчимося це робити ефективно, то нарешті зрозуміємо для чого нам держава – забезпечувати український спосіб буття. А потім, дасть Бог, будемо вчити волі і самоорганізації увесь світ, як зараз американці вчать свободи і демократії.

Та перш за все маємо пізнати себе. А що для вас українська душа?

Андрій Рибалко