Андрій Рибалко: Церква і коронавірус

Епідемія коронавірусу  – це не лише час випробувань, це привід для роздумів і переосмислення. Для християн – це також час навчитися не впадати в крайнощі. Ми не можемо ставити в центр нашого життя вірус, але і не можемо вдавати, ніби цієї хвороби не існує. В центрі нашого життя має бути Христос, а поширення хвороби – це лише зовнішні обставини, які ми маємо враховувати, не змінюючи суті нашої віри.

Цієї неділі у  багатьох храмах звершилися Літургії без мирян з проведення онлайн-трансляцій. Це хороша тема для богословських дисертацій. Особисто мені не зрозуміло, як перегляд відео наближає людину до спасіння? Літургія  перекладається як “спільна справа”. Ми спільно молимося за чудо – перетворення вина і хліба у Кров і Тіло Христове, а потім разом споживаємо його через Причастя. Через онлайн неможливо причаститися, щоб отримати фізичне єднання з Христом. Якщо ж мова йде про єднання молитовне, то це питання православні християни вирішили ще у 842 році, подолавши єресь іконоборців. Найкраща трансляція давно винайдена до нас – це ікона. Стоячи з молитвою перед образом, ми звертаємося до першообразу і для цього нам не потрібен посередник у вигляді екрану та інтернету. В умовах посту і карантину у мене, як мирянина, виникає потреба не в трансляціях. Мені не вистачає особистої ревності, щоб вдома провести з молитвою хоча б годину часу. В храмі виходить, а вдома ні. Тому за цих складних обставин хотілося б чути від церковної ієрархії більше порад для вірних про домашню молитву.  

Ще одна тема для дисертацій – це спосіб причастя. Я належу до нечисельної громади, але мені також доводилося причащатися і у великих соборах з однієї лжиці разом з сотнею людей. І жодного разу я не заразився якоюсь хворобою. Інакше як чудом це пояснити не можу. З власного досвіду знаю, що Бог робить чудеса непомітно і це – одне із них. Однак не існує “технології чуда”. Саме тому ми можемо просити, але не можемо вимагати чудес. Дехто стверджує, що при причасті заразитися неможливо. Але це надто нагадує той момент, коли диявол спокушав Христа кинутися вниз додолу, щоб ангели його понесли на руках. На що Ісус відповів: “Не спокушай Господа Бога твого”. Тіло і Кров Христова – це безсумнівно джерело життя і спасіння, але ми не можемо гарантувати, що з причастям в людину не потрапить щось інше, тому маємо вживати заходів безпеки. Як краще причащати в умовах епідемії: з лжиці, не токаючись уст, чи з рук – вирішують священник і громада.

Зараз дуже багато закликів закрити храми. Атеїсти бачать в них виключно джерело поширення хвороби, а багато християн сприймають це як перші кроки до реальних гонінь. Замість тотального закриття було б доцільно зосередитися на заходах профілактики. На вході в церкву можна видавати маски та обробляти руки антисептиком. Якщо на таких умовах продовжують працювати супермаркети, то чому не можуть діяти храми?

Замість того, щоб закрити церкви, можна було б збільшити кількість літургій, там, де це можливо, і попросити громаду прийти в різний час, щоб зменшити концентрацію людей. Інакше вся спільнота активних віруючих великих міст все одно збереться у тому храмі, який лишиться відкритим.

Разом з тим значна частина людей зараз утримується від участі в богослужіннях. У християнина тут теж є привід для роздумів. З якою метою я не пішов до храму? Я поставив коронавірус понад Христа чи поставив здоров’я і життя ближнього понад себе? Грань дуже тонка. Але на обидва випадки є  цитати з Євангелія. “Хто ж Мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм” (Mф. 10:33) “Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх”. (Ін. 15: 13).

Християнство – це не про ритуали. Це про любов Бога до людини і любов людини до Бога через своїх ближніх.

Предстоятелі УГКЦ і ПЦУ вже заявили, що готові дати приміщення під госпіталі. Це хороший крок. Але Церква – це не стіни. Церква – це люди. На жаль, багато громад залишаються не спільнотою вірних, а пострадянським “обществом анонимных требопотребителей”. Зараз ми багато чуємо про ініціативи купити продукти для стареньких чи засоби захисту для медиків. І ці ініціативи йдуть від політичних партій, а не від Церкви. Можливо нарешті прийшов час дізнатися імена тих людей, з якими ми молимося щонеділі, та навчитися допомагати один одному.

Противники Церкви масово поширюють відео окроплення свяченою водою міст. На жаль, за цим інформаційним шумом зовсім непоміченим лишився подвиг хворого на коронавірус італійського священника Джузеппе Берарделлі, який помер, відмовившись від апарату штучного дихання на користь іншого пацієнта. Молитви цього священника більш дієві, ніж окроплення з гелікоптера.

Якщо Господь попустить, і деякі наші парафії стануть джерелом розповсюдження хвороби, то це привід задуматися про нас самих. Христос – джерело життя. І якщо християни стали джерелом поширення не Євангелія, а вірусу, то щось з нами не так. Можливо, ми не правильно трактуємо Його волю. Можливо, ми за деякими ритуалами забули найголовніші заповіді: Любити Господа Бога свого всім серцем своїм і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого. Ми маємо засвоїти ці уроки, щоб вони не повторилися і не стали ще більш болючими.

Зараз справою лікування тіл мають займатися медики. Але ми забуваємо, що Церква існує для лікування душ. Можна критично ставитися до сьогоднішніх дій патріарха Філарета, але він чи не єдиний, хто голосно нагадав: хвороба – це наслідок гріха. Гріх – це не правопорушення, це добровільне віддалення від Бога. Бог створив людину вільною і досконалою. Однак людство, скориставшись своєю свободою, відійшло від Бога та втратило свою досконалість. Це причина першої катастрофи людства – гріхопадіння Адама і Єви і причина всіх наступних катастроф. У ХХ столітті людство поставило ідеології понад Бога і це призвело до геноцидів та найбільших в історії воєн. ХХІ століття – це епоха егоїзму та споживацтва. Уроки з цієї епохи ми лише почали засвоювати. Можливо,  коронавірус – це лише передмова до чогось значно серйознішого.

Саме тому у ХХІ столітті Церква має зберегтися і стати сильнішою, щоб лишитися орієнтиром справжніх вартостей. Повертатися до Бога, до першоджерела досконалості актуально завжди. Особливо зараз.

Андрій Рибалко